— Гляньте, — показав я на океан, визирнувши з нашої висотної хижки.
У просвітах між гущавиною мангрів, що клубочилися довкруг дерева гумору, зблиснуло голубе океанське плесо. На ньому, ніби зграйка метеликів, замерехтіли вітрила.
— Човни… Тубільці залишають острів, — задумливо мовив Гудзонович. — Значить, лап-лап Тереті повів людей далі.
Ми довго проводжали поглядом вітрила, аж поки ті й зовсім не зникли за мисом далекого сусіднього острова.
«Ось так! І тут вам немає притулку, блукачі атомної доби…» — з гіркотою подумав я.
Сюди вони, мабуть, уже не вернуться. Що їм тут робити! Острів, з"їдений якоюсь заразою, прогодувати їх все одно не зможе.
Але через кілька днів у лагуну зайшов великий вітрильник. У човні сиділи люди — шестеро в натільних пов"язках тубільців…
Прибульці довго петляли по лагуні, нарешті спрямували човна в невелику затоку. Місце для стоянки обрали якраз навпроти нашого гумору. Випадковість? Чи, може, вони раніше бували тут і ще тоді помітили наше піднебесне житло?
Невдовзі усе з"ясувалося.
Забачивши вітрильник, що пристав до берега, Гудзонович, а за ним і я спустилися по ліані вниз. I — прожогом до лагуни. Хто б там не приплив, а ми повинні з ними зустрітися. Нам будь-що треба вибратися з цього суходолу, повернутися на Батьківщину!
Човнярі рушили нам назустріч. Потім… потім двоє з них відділилися від гурту і припустили бігцем.
— О-ох! — зойкнув Гудзонович. — Боже мій — невже це правда?
— Євмене?! Генріху Левковичу?!! — у нестямі закричав і я, поспішаючи до них.
Засмаглі, в натільних пов"язках, у легких, сплетених з трави капелюхах, Генріх Левкович Уткін та Євмен здавалися справжніми тубільцями. Та суть не в цьому. Від радості ми не знаходили що сказати. Вже потім Толстиков зізнався: у його житті це було чи не найщасливіше потрясіння, навіть більше за те, коли йому на одній із макаронних фабрик після лекції «Що таке кохання? Аспект статі», вдячна слухачка подарувала букет троянд.
— Дорогі… Друзі… Товариші…— від хвилювання навперебій говорили ми.
— Живі, здорові? — обнімаючи нас, воскреслих із мертвих, запитував Уткін.
— Та, як бачите, живі,— відповідав Гудзонович.
— А ми… ми вже не знали, що й подумати, — сказав я.
— Гадали, нас немає на світі? — посміхнувся Генріх Левкович.
— Так.
ebooksa