— Що ж, безодня нас не поглинула, хоч і були на краю загибелі. Жбуронув тоді дев"ятий вал, — випустивши Толстикова з обіймів, розповів Генріх Левкович. — Врятувало те, що ми з Євменом не встигли відв"язати паски — інакше б хвиля неодмінно змила в океан. А потім берег… берег невідомого острова, куди прибій викинув шлюпку. Ну, а як ви? Знаєте, Савелію Гудзоновичу, — ніби виправдуючись, мовив Уткін, — ми були впевнені, що ви потонули. Адже вас накрило хвилею. Та що там хвилею — горою води!
— Океан виявився милостивим, хоч і довелося пройти крізь жорстоке водохреще, — відповів Толстиков.
— А решта човнів… Чи врятувалися наші товариші, ми не знаємо, — розвів руками Генріх Левкович.
— Очевидно, загинули…
— До речі, ви знаєте, як звуться ці острови? — втрутився в розмову Євмен.
— Тубільці, які кілька днів тому припливали сюди, називали: Бікіні, Кілі, Маджуро, Ронгерік. І ще — Айрік, Арно, Малоелап, — сказав я.
— Все вірно, — погодився Генріх Левкович. — Ми з вами потрапили на східну групу Маршаллового архіпелагу — на острови Радак, атол Малоелап. А ті, хто вам про них сказав, то блукачі, переселенці з Бікіні. Від атомної смерті рятуються.
— Про що я тобі говорив, Васько? — докинув Толстиков.
— Від тубільців ми й довідалися, що на сусідньому острові живуть двоє білих — лап-лап і його підлеглий, каюр. Так хто з вас лап-лап, а хто каюр? — засміявся Уткін.
— Він верховода, — показав я на Гудзоновича.
— Дякую за увагу…
Генріха Левковича, Євмена та тих, хто з ними прибув, — чотирьох тубільців — ми запросили до своєї домівки.
— Непогано влаштувалися! — вигукнув Євмен, уздрівши хижку на дереві.
— На острові безліч щурів, довелося рятуватися.
— І полчища щурів, й ніби спекою обпалене, з іржаво-коричневим відтінком листя, і буйні хащі, а поряд — стовбури вчахлих дерев. Усе точнісінько так, як на острові, з якого ми припливли, — жахливі наслідки радіоактивного забруднення. Пентагонівські варвари занапастили землю, на дочасну смерть прирекли людей! — з гнівом закінчив Уткін.
Друзі привезли кілька кокосових горіхів, навіть гроно бананів. Я сходив на наш город, приніс кілька кореневищ таро. Всі заходилися обідати. По обіді Толстиков запропонував:
— Ви кажете, Генріху Левковичу, що заберете нас із цього острова і, може, незабаром всі ми виїдемо на Батьківщину. Я вважаю: перш ніж залишити цей суходіл, цей гумор, — показав він на рятівне дерево, — необхідно провести загальні збори. Заперечень немає?
— Які збори, Гудзоновичу, навіщо вони здалися? У нас же гості,— озвався я.
— Помовч! — перебив мене лап-лап.
За кілька хвилин під гумором вже лежала величезна дерев"яна колода, яку ми з Євменом прикотили на вимогу Толстикова.
ebooksa