Це був літній чоловік. Вольове, густо всіяне ластовинням обличчя. На чоло спадає огнисто-рудий чуб.
Незнайомець запитав:
— То і ви з України? — і додав: — У мене був друг українець Іван Горовий.
— А ви покажіть фото, — порадив Ерік.
Боб Сміт витяг з кишені фотокартку. На ній я побачив кілька військових — наших і американських. Вони стояли обійнявшись, веселі, молоді. Серед них, в центрі, поклавши руки на плечі стрункому лейтенантові, стояв Боб Сміт.
— Ви? — поцікавився я.
— Так, — ствердно кивнув він. — Давно це було — навесні сорок п"ятого. Поруч зі мною, — пояснив, — Ваня Горовий.
Гуртовенко й Сміт вирушали в Пірл-Харбор, гавань, де в кінці осені 1941 року японці розбомбили американський флот.
Приєднався до них і я.
Ми їхали узбережжям. Праворуч, по широкій долині, до невисокого узгір"я тяглися плантації, схожі на довжелезні, з нешироким міжряддям грядки.
— Ерик, глянь, — скільки там капусти.
— Це не капуста, — почувши мої слова, усміхнувся Сміт. — Це ананаси.
За ананасовими плантаціями, на південному березі острова лежить Пірл-Харбор — гавань і порт. Дослівно: Гавань Перлин.
Сміт поставив машину між двох пірсів, біля яких було пришвартовано кілька есмінців.
Ми вийшли на берег.
Американець зняв капелюха, безмовно зупинився, дивлячись на воду.
— Он, — показав на рейд, — вічна могила моїх товаришів.
Над купою іржавої металевої покручі, що стирчали з води, мов руки утоплеників, побачили велетенський підмосток — палубу корабля.
— Оце й усе, — мовив Сміт, — що лишилося від суперлінкора «Арізона» та його численного екіпажу.
І розповів.