— Наша подорож наукова. Оглянемо тамтешню обсерваторію і відразу ж повернемось. Астрономів на «Витязі» багато, і для користі справи краще, коли замість тебе поїде ще один з них.
Коротко і ясно!.. Рано-вранці, коли я передав напарникові вахту, ті щасливці, насмішкувато кинувши «гуд бай!», подалися на аеродром, звідки вилітав літак на Мауї. Ну й нехай летять, заспокоював я себе. Велике щастя — Мауї. Це ж не Молокаї, де мені справді кортіло побувати. Про Мауї я й так знаю, що там є височенна гора-вулкан Колакола, а на її вершині — найбільший у світі кратер Халеа-кала… От уже Еріку буде привід для розмов!
І я не помилився. Не встигли звіздарі вернутись, у каюту влетів Гуртовенко.
— Ну, старий, скажу тобі,— кинув він з порога. — Це щось неймовірне. Феноменально!
— Що саме? — байдуже запитав я.
І у відповідь почув: гора Колакола, протока Паїлоло. Кокосові гаї. Бухти…
Цей вечір спогадів міг би затягнутись, якби не перший помічник капітана — Федір Іларіонович.
— Зайди до мене на хвилинку! — покликав він.
Ерік, піднесено розповівши про вулкани та їх кратери, з дорожніми речами подався до себе в каюту, а я пішов до помполіта.
— Проходь, сідай! — гостинно запросив Іларіонович, підсовуючи мені стілець.
Я сів. Цікавий він чоловік, наш помполіт. Змалку поріднився з морем, і ось уже третій десяток літ морячить. Скроні побіліли, діти повиростали, а він лишився молодий: в очах юначий запал, життєлюбство.
З таким легко в плаванні: мимоволі тягнешся до нього, ніби до цілющого струмка спечної днини. Іларіонович усім товариш, розрадник і просто задушевна людина.
— То кажеш, не схотіли взяти астрономи? — почав він. — Не сумуй, козаче, у мене для тебе є щось інше.
І розповів, як учора, коли гавайці приходили на корабель, з ним говорила одна жінка. Виявилося, родом вона з України. Дуже просила, щоб хтось із її земляків завітав до неї хоч на годинку в гості.
— Розумієте, містер-товариш, — хвилюючись, казала, — це для мене і для мого чоловіка буде велика честь.
— Поїдеш? — запитав Іларіонович. — Про все інше я розповім тобі потім. А втім, ти сам побачиш і зрозумієш…
Вона стояла на пірсі, махаючи нам рукою, — русява, молода. Привітне, осяяне потаємною, милою усмішкою обличчя. Великі карі очі, над якими чаїними крилами врозліт замахнулися довгі брови. Легковій, налетівши з моря, бавився пасмом її волосся; гінкий стан обліплювала ажурно-барвиста сукня — подібне одіння, майнула думка, носили жінки Древньої Еллади.
— Оля, — подаючи руку, сказала лагідно.
Я глянув на неї уважно. Було у виразі її обличчя щось журливе, може, навіть трагічне. Є люди, у яких на обличчі мовби маска: і усмішка, й блиск очей, і сповнені бадьорості слова, радість — усе наче пробивається крізь оболонку суму. Таке обличчя було в гавайки Олі. А втім, яка ж вона гавайка? Ми дізналися, що прізвище її Степюк, родом вона з Волині… Де тільки не зустрінеш наших людей! Оля була з тих, кого війна закинула за тридев"ять земель, потрощивши їм життя. Все згорьоване, гірке й пережите навічною маскою лишилося на її обличчі, в її душі.
Ми їхали до її оселі, на околицю Гонолулу. Ввімкнувши транзистор, Оля в хаосі мелодій віднайшла веселу гавайську пісню. Під цей нескінченний ритм долали милю за милею.
ebooksa