— Якщо вас цікавить ця історія, то приїздіть у Підгайне, — побачивши, що я зацікавився, сказав він.
Скористатися запрошенням. не довелося — на роки заманили мене морські дороги. На «Витязі» пройшов я й ті місця, де бував «Варяг». А в Нагасакі бачив могилу, в якій лежать відважні краяни. На морському кладовищі Владивостока теж спочивають хлопці з «Варяга». До речі, двоє з них — з України: волинянин М. Островський та полтавець Д. Кочубей.
Через кілька років, коли я повернувся з плавання, Сидора Трохимовича вже не було. Завітав я в Підгайне до його племінниці, Олександри Митрофанівни. Сергій Трохимович Вовк, який помер зовсім молодим, — її дядько.
В хаті на стіні збільшена фотокартка юнака в безкозирці. Вгорі, над обводом — якірець, на стрічці напис: «Варягъ». Відкрите, з охайними вусиками, обличчя, мрійливий, трохи печальний погляд карих очей.
Це — Сергій Вовк, кочегар з «Варяга». Оббита міддю матроська скринька, що стоїть внизу, на покутті, належала йому.
Олександра Митрофанівна відчиняє кришку, з побожністю дістає дорогоцінні, з далекої-далекої пори речі. Правда, їх залишилося зовсім мало: останні стрічки, теж з написом «Варягъ», які дівчатка, бавлячись, заплітали в коси, згоріли в підпаленій фашистами батьківській хаті. Олександра Митрофанівна живе у новій, збудованій уже по війні.
Підгайне засноване вже після революції — родина Вовків, яка по-вуличному звалася Турбою, мешкала колись в селі Носівка. Отож і варяжець Сергій — з Носівки.
До призову на військову службу він працював слюсарем у київському вагонному депо. Після революційних подій, далеких морських походів та поневіряння на чужині повернувся до Києва, на колишнє місце роботи, вибився в «начальство» — став оглядачем вагонів.
З давніх-давен чимало хлопців-українців потрапляло на флот. Голуба стихія входила в їхнє життя. І це, на перший погляд, дивно, хоч ніякого дива тут немає: степ і море — брати. У їхній суворості й ніжності багато спільного.
Носівка та довколишні села колишнього Ніжинського повіту — одна з таких колисок степовиків-матросів. Та й сам Ніжин дав людству славетного командира вітрильника «Нева» Юрія Лисянського.
Сергійко Вовк ще був малий, а його односельці вже служили на флоті: Сергій Олександрович, з сусіднього села Макіївки, плавав на крейсері «Дмитрий Донской», брав участь в Цусімському бою; Олексій Третяков — на крейсері «Диана».
Матроси з Ніжинського повіту першими включилися і в революційні події. Наум Точений з Вертіївки в буремному тисяча дев"ятсот сімнадцятому очолив штурмову групу матросів. Іван Павленко з Носівки теж ходив на штурм Зимового палацу. Його земляк, матрос Микола Броварець із революційної Балтики, в рідному селі встановлював Радянську владу, за що вороги розітнули груди й вирвали серце, молодшому ж братові відрубали голову.
Нарешті і Сергію Вовку, кремезному, дужому, простелилася дорога. З глухого українського села він потрапив на прохідний двір імперії — Балтику.
Дарма, що закінчив лише три класи церковно-приходської школи, його, красеня, взяли на імператорську яхту «Штандарт».
Він став машиністом, лагідну хату під солом"яною стріхою поміняв на душогубку — металеве черево корабля.
Через кілька років Сергій Вовк опинився на крейсері «Варяг».
Час безжально стирає неповторні ознаки подій. Поринувши уявою в минуле, можна «домалювати» й воскресити навічно втрачене й відгомоніле. Та все ж єдино точне слово про минулі дні — за їхніми свідками й учасниками.
Скажу лише, що яхта «Штандарт» була призначена для розваг — морських прогулянок царської сім"ї. «Варяг» — всіма знаний крейсер.
«3 години 30 хвилин. Вся команда покинула крейсер. Старший і трюмний механіки з господарями відсіків одчинили клапани й кінгстони… О 6 годині 10 хвилин «Варяг» занурився у воду», — так записано у «вахтовому журналі № 667 крейсера 1-го рангу «Варяг» з 1 січня 1904 р. по 9 лютого 1904 р.» — історичному документі, який зберігається в морському архіві Ленінграда.
«Варяг» не здався!
ebooksa