— Що це ти, Сергійку, все пишеш, не набридло тобі?
Я страшенно не люблю, коли хтось зазирає до мене в зошит, коли пишу, хоч нічого секретного й немає, та мене це дратує.
…Ленін! Більшовики! Революція! Російський пролетаріат! Мир! Свобода! Братерство!
Після того як гору взяв уряд Леніна, деякі американці почали дивитися на нас неприязно. А з Росії щодня надходять невтішні новини. Там громадянська війна.
Одного разу з"явилася поліція і вчинила обшук, шукала зброю.
Двадцять четвертого листопада стало відомо про підпільну роботу наших офіцерів в Америці. Наш дивізіонний начальник князь Голіцин видав наказ: «Увесь дивізіон прикомандировується до американського Атлантичного флоту. До російських матросів застосовується американський військовий дисциплінарний статут. Вся влада переходить до рук командира».
Тепер невелика купка офіцерів, які, відчувши себе в Америці сильнішими, намагаються за допомогою американського уряду відібрати в нас право матроса-громадянина і оголосити себе миколаївськими владарями.
Ні, цьому не бути ніколи! — сказала команда, всі як один. У нас може забрати ці права лише той, хто нам їх дав! Ці права нам дав російський пролетаріат.
Ми, російські моряки, залишаємося солідарними з гаслом російського пролетаріату. І завжди будемо разом з ним, де б ми не були, на свободі чи за ґратами!
Нас не налякають ні погрози офіцерів, ні те, що нам більше не дадуть грошей, ні те, що не буде нам ніякої допомоги.
Нас можуть арештувати чи взяти в американську армію. На ці погрози команда відповіла спокійно: нам однаково, хоч би нас повели на розстріл.
Перша партія наших матросів поїхала в Сан-Франціско восьмого грудня. Нас перевели в Морський дім одинадцятого грудня. А решту команди з тральщиків № 43 і 44 переведуть, напевно, сімнадцятого грудня, і там усі разом поїдемо в дорогу нашу Росію.
Хай живе єдність! В єднанні сила! Коли сядемо на пароплав, скажемо:
— Америко, гуд бай!
У Владивосток ми прибули другого лютого. Отже, за два роки мого плавання я здійснив кру-госвітку, об"їхав навколо земної кулі.
У Владивостоці прожили два тижні. А п"ятнадцятого лютого ми вирушили в Петроград, бо там перебуває наш екіпаж. Ми вирушили в свою частину для подальшої служби».
І на Байковому, і на Деміївському кладовищі в Києві я шукав могилу Сергія Вовка — він, сказала мені Олександра Митрофанівна, похований там тисяча дев"ятсот дев"ятнадцятого року.
Але могили його не знайшов. Час запорошує сліди. Лише в пам"яті людей все залишається навічно. Та не перестає пінити хвилі океану славний нащадок гордого «Варяга» — сучасний ракетний крейсер, з яким наш «Витязь» зустрівся в океані.
ebooksa