Мої слова на Степана подіяли. Він підвівся на повний зріст і, не роздумуючи, скочив у вікно.
Натовп заволав ще дужче:
— Стопа!
— Тама!
— Boy!
Кремезний, вайлуватий тубілець — старший вождь на острові, Тонгіа, — майже на голову нижчий за Очеретного, схопив його на оберемок і почав цілувати. Степан пручався, звивавсь, як в"юн. Ніщо не допомагало! Обійми остров"янина були чіпкі й надійні.
Таку-то несподіванку приніс нам новий день. Картина, що й казати, мальовнича: в глибині гаю та обабіч нього — кущі квітучої гарденії й хібіскуса; вгорі стрімливі пальми. А тут, перед вікнами лікарні, на зеленому моріжку, мовби на сцені з екзотичними лаштунками й декорацією, — вируючий натовп тубільців, й вождь Тонгіа, напівголий, як і всі його підлеглі (лише в натільній пов"язці лава-лава та з вінком на шиї), мов ляльку, держить на руках здорованя Очеретного.
«Виставу» цю спостерігав не лише я. З вікон почали виглядати всі, хто хоч трохи тримався на ногах й здатний був рухатися.
— Асолі-лей, тама![16] — приклавши єдину руку до серця, кволим голосом вимовляв і собі вчорашній утопленик — Менеуа.
Його слова потонули у зливі оплесків.
Нарешті вождь Тонгіа випустив Степана з обіймів і поставив на ноги.
— Подякуй людям, нечемо, за їхню ласку! — порадив я, висунувшись із вікна.
Очеретний під радісні вигуки присутніх заходився навсебіч кланятися.
Довгокоса, чарівна «дикунка», з вузенькою пов"язкою на стегнах (ми потім дізналися, що вона — внучка Того, Кому Не Таланить — Менеуа і звати її Корділія), знявши з себе вінок, наділа Очеретному на шию.
Степан хотів потиснути дівчині руку, але та, сама поцілувавши його в ніс, хутко зникла серед натовпу.
Я не міг утриматися від сміху, а Очеретний — розкуйовджений, напівголий — зніяковіло стояв перед тубільцями.
Кошики з фруктами, горіхи, рибу, за наказом вождя, поставили на підвіконня нашої палати. Винуватця торжества — Степана, а заодно й мене Тонгіа запросив відвідати так звану Велику Хижину — таусоа, в якій остров"яни збираються в особливо урочистих випадках.
…І наше острівне життя знову увійшло в свою колію.
Хоч «Вихор» все ще не з"являвся, я швидко одужував. Навіть спробував ходити, спираючись на ціпок, витесаний Степаном з якогось тропічного сухостою.
Правда, нога непокоїла й на неї боляче було ступати.