Смерть в океані

Під той акомпанемент фафіни й тені — жінки та дівчата — почали танцювати.

Чарівне, неповторне мистецтво загадкового, не знайомого нам народу!

Мене завжди обурює мавпування, сліпе запозичення чужого — нехай то буде одяг, музика чи література. Бо коли, скажімо, стародавній японський лірик Басьо, на батьківщині якого я недавно побував, у вірші — хокку — написав:

Рис шеретує бабуся. А поряд із нею — знак довголіття — Рясна буйноцвіть хризантеми,

— то його скупі слова-натяки й символи багато про що говорять душі японця. Ну, хоч би про те, що нить життя не обривається, навіть коли людина старіє, тому що на зміну віджилому приходить молоде, і цвіт хризантеми — то знак довголіття.

На зразок хокку, згадав я, почали писати й наші доморощені віршотворці — комунеліньки.

У полинову рясноцвіть зайшла Старенька, сивокосая бабуня — Бджола на неї, мов на сонях, сіла. Не дотяглась до соняха бджола — Між полинами згасла, мов зорина. На губи ранку — гіркота полинна.

Ці хокку, що спали мені на думку, написали два різні наші віршарі. Мало того, що вони запозичили і барви, й слова один в одного, — вони обікрали ще й великого японського лірика. А поезії — ні на гріш! Бо всі оті «бджоли», «бабусі», «гіркота полинна» — данина скороминучій моді, сліпе, бездумне мавпування.

«Самобутності нічим не замінити! — подумав я, спостерігаючи, як танцюють тубільці. — Первородство — душа й серцевина тієї неповторності. Форма ж, навіть бездоганна, але якщо вона запозичена, нагадує шкаралупу висохлого горіха, з якого вже нікому не напитися».

Справді-бо: ото була б картина, якби раптом остров"яни, відмовившись од своїх полінезійських танків, заходилися танцювати гопак або польку.

А вони танцювали, ніби творили поему. Сидячи, дівчата зводили над головою руки. Руки — крила, руки, які говорили замість уст… Ось вони розпростерлися, з тремтливими, мовби легкі брижі, долонями, — і кожен зрозумів: то пливуть човни, на яких рибалки вимахують веслами… Ось сплетені руки похитнулися з боку в бік — і здалося: хмарки пропливли над океаном.

Та дечого я все ж не зрозумів.

— Семене Івановичу, — звернувсь пошепки до Роулінза. — Ці порухи прекрасні, знадливі, але для мене вони — загадка.

— Все вірно, містер Васько, — так само тихо відказав іхтіолог. — То рухи-символи, і їх може збагнути лише полінезієць. Дивись, дивись уважно! — наказав.

Тим часом остров"янки, приклавши до грудей руки, ніби для молитви, почали стуляти долоні.

— Це знак злагоди й миру, — пояснив Роулінз. — А це — прихильності й шаноби, — показав він на простягнуті правиці танцюристок, з долонями тепер уже звернутими вниз.

Тричі прокричали:

— Хе! Хе! Хе!

І замість танцюристів з"явилися співаки… Мелодія то рокітлива, то сумна. Хор співав і співав, а я не зрозумів анічогісінько, хіба що печаль і розпач.

Про це і зізнався своєму сусіду Роулінзу.

— Ви не помиляєтеся, містер, — мовив він. — Хор співає про те, як на Фунафуті падали бомби, а ще — про вітер, що розпорошив над островами атомний попіл.

— Хе! Хе! Хе! Сафенга малйа! — знову пролунало в Хижині.