— Можу запропонувати свою кандидатуру.
Бакланов роздратовано махнув рукою і суворіше наказав:
— Відповідайте на моє запитання.
Капітан виклав свої доводи. Вільні троє: лейтенант Назаров, сержант Караулова і лейтенант Туманова. Перший знає радіосправу, але ще не навчений шифру, другий володіє шифром, але ще тільки вивчає радіосправу. Отже, їх можна посилати тільки вдвох, Туманова ж і радистка і шифрувальниця.
— І все? — поцікавився Бакланов.
— Ні, не все, — сказав Дмитрієвський. — На початку травня Чорноп"ятов повідомив нам дві явки. Основну — до повара кафе «Глобус» Готовцева і запасну — на себе, на той випадок, якщо Готовцева не буде на місці. На явку треба посилати жінку під виглядом сестри Готовцева і з документами на її ж ім"я. Сестра Готовцева працює в мінській комендатурі перекладачкою, вільно говорить по-німецьки. Туманова ж, як ви знаєте, непогано володіє німецькою мовою.
— Так, так… Ясно. До речі, нагадайте, в зв"язку з чим Чорноп"ятов повідомив нам ці явки і паролі, — попросив Бакланов. — Я тоді був у відрядженні в Москві.
Дмитрієвський коротко розповів. Люди Чорноп"ятова в кінці квітня провели невелику операцію. Вони зламали сейф бургомістра міста і вилучили більше як три мільйони карбованців у радянських знаках. Гроші треба було вивезти з окупованої території. Розвідвідділ домовився з Чорноп"ятовим про надсилку до нього людини, одержав явки і паролі. Але через кілька днів Чорноп"ятов повідомив, що гроші виявились фальшивими, виготовленими в Німеччині. Тоді командуючий наказав спалити їх.
— Гм, кумедна історія! — зауважив Бакланов. — Так… А коли Юлія Василівна вернулась із-за лінії фронту?
— Дев"ять днів тому…
— Справді? — поцікавився Бакланов, дістав з кишені записну книжку і почав перегортати її.
— Точно так, — підтвердив Дмитрієвський. — Сьогодні в нас дев"яте, а вона вернулась першого.
— Ну, сьогодні в пас не дев"яте, а вже десяте, — виправив Бакланов. — Це ми, опівнічники, збилися з ліку. — І він поглянув на годинник. — Зараз без двох хвилин три. А встигла відпочити Юлія Василівна? Як вона себе почуває?"
Дмитрієвський посміхнувся. Що він може сказати? Вона почуває себе як звичайно і ні на що не скаржиться.
— В її віці я теж ніколи не скаржився ні на що, — сказав Бакланов, — але це зовсім не означало, що я не стомлювався і не потребував відпочинку. Ну, гаразд… Вирішимо так: поговоріть якнайдетальніше про все з Юлією Василівною, а я доповім про нашу думку командуючому.
— Слухаю. — Дмитрієвський встав. — Можна йти?
— Ідіть, — сказав Бакланов і провів поглядом капітана.
Десятого червня, о пів на восьму ранку, Чорноп"ятов відчинив двері котельної. В очі йому вдарили яскраві промені сонця. Чорноп"ятов примружився і мерзлякувато повів плечима. В його «печері», як він називав своє житло, завжди панували півтемрява, вогкість і прохолода. Лазня топилася двічі на тиждень, а в решту днів паливо витрачати не дозволялось.
Закріпивши обидві половинки дверей на стінні гачки, Чорноп"ятов глянув на тротуар. Там, як на пружинах, уже підстрибував жвавий горобчик.
— Прилетів, шельма! — посміхнувся Чорноп"ятов. — А де ж решта?
ebooksa