Шарпнувши двері, вона вибігає в тунель, але, ступнувши кілька кроків, змушена сісти.
Довго сидить на камені, заплющивши очі й стиснувши руками горло.
Знову в тунелі шурхіт, квапливі кроки.
З півтемряви вибігає людина.
— Отто! — владно гукає Рішер, перетнувши дорогу. — Стояти, Отто!
Плавець спиняється. Його зігнуті в ліктях руки падають уздовж стегон. Піднявши підборіддя, він дивиться поверх голови дівчини.
Куди він тікав? Уривки яких спогадів та образів, що майнули в спотвореному мозку чоловіка, підняли його з нар?..
Плавець нерухомий. Тільки груди його підіймаються — судорожно, коротко, немовби йому важко дихати.
Марта кладе руку на голову божевільного. Холоднуватими пальцями масирує чоло, скроні, потилицю.
— Спокійніше, — шепоче вона, — спокійніше, Отто, іди назад і лягай спати.
Плавець обертається і біжить назад — тією ж неквапливою вовчою ходою.
Марта довго дивиться йому вслід, болісно пригадуючи те, про що тільки-но думала.
Вона втратила рідних — загинули від бомб; її сподвижників та друзів стратили фашисти; а кілька хвилин тому вбили того, хто став для Марти дорогим, єдиним… Вій знайшов її в цьому пеклі, вилікував, коли вона вже думала, що загине, вдихнув у неї енергію, волю до життя, до боротьби!
То невже ж за всі ці життя не заплатять вороги? А плавці — і за них ніхто не помститься? Якби в неї був пістолет! Але вона беззбройна. Так, рішення може бути тільки одне. Те, що вона замислила, — страшне. Проте у неї нема вибору.
Печера плавців.
Люди лежать на нарах. Деякі сидять на землі, мовчазні, нерухомі.
Щойно ввійшла Марта. За час хвороби вона одвпкла від них, і тепер їй не по собі.
Побачивши дівчину, один плавець підводиться з нар. Другий повертає до неї голову.
— Хочу їсти, — повільно каже він і ступає крок їй назустріч. — Пора вечеряти. — Він протягло зітхає. — Пора вечеряти, пора вечеряти…
Люди на нарах засовалися. Печера починає гудіти. Марта схвильована.