Амок

Але більшість господарів не має ніякого господарства. Свої кілька метрів землі вони обробляють руками.

Усі двори й сади, коли їх можна так назвати, заросли дикою травою, яка в цій країні росте так, що може все заглушити. Люди ніколи не прибирають навколо своїх хат.

За селом тягнеться «савах» — рілля, де яванець розводить паді (рис.) Це паді, яке яванець на одному полі може сіяти тричі на рік, і є основним, можна сказати, виключним засобом існування.

Сотні років миролюбний яванець обробляв свій савах, збирав паді, нічого більше не хотів, ні в що не втручався, але ось звідкілясь прийшли чужинці і почали впроваджувати «культуру»: спочатку, як ми бачили, примушували садити те, чого яванцю зовсім не треба, а потім «полюбовно» брати землю в оренду.

Саме так підприємець Більбо й орендував тут чверть дези Бандью для своєї цукроварні. Орендував зовсім полюбовно і просто. Насамперед заприятелював з місцевою владою, до «лури» (староста дези) включно. І пішло так, що коли тільки в господаря яке лихо чи неврожай, чи то худоба здохла, — якраз і податки треба платити. Але разом з тим давалася й допомога, агенти Більбо дуже охоче позичали гроші, і зрештою земля «полюбовно» перейшла до Більбо. І господарі відтоді обробляли свою землю вже на користь Більбо.

Деякі господарства ще трималися, але остаточна доля їх була вже вирішена.

А поруч з первісним малайським селом, де люди жили так само, як триста років тому, височів завод, побудований за останнім словом техніки. І на полях чотириста чоловік працювали над цукровою тростиною. Половину з них складали діти років дванадцяти-п"ятнадцяти, бо їм можна було платити менше. Робота полягала в тому, щоб обривати зайве нижнє листя і обкопувати кожну рослину.

В цій гірській країні мало рівних просторів. Долини чергуються з пагорбами, за якими іноді здіймаються дуже скелясті, стрімкі гори. В одній з таких долин і була цукрова плантація.

На пагорку під густим деревом сиділи три наглядачі, службовці Більбо. Двоє з них були голландці, третій метис. Уся плантація лежала перед ними, як на долоні, тільки не можна було розгледіти кожного робітника окремо. Але для цього в них був бінокль. Час від часу то один, то другий підносили бінокль до очей і розглядали поле. Поруч лежали довжелезні нагаї, про які самі наглядачі казали, що вони «можуть обхопити відразу дванадцять чоловік». Наближався полудень. Сонце стояло над самісінькою головою й вогнем» палило голі спини робітників. Навіть наглядачам у тіні було млосно.

— Ось уже котрий раз оті хлопчаки перестають працювати, — бурчав один з наглядачів, — а йти до них не хочеться. О, знову! Ах, поганці!

— Нічого не зробиш, треба йти, твоя черга, Грін, — сказав другий.

— Ну, то я їм покажу! — злісно крикнув Грін і, взявши нагай, пішов до робітників.

Побачивши, що наближається наглядач з нягаєм, всі чотириста чоловік здригнулися.

«Чи не до мене?» майнула думка в кожного з них, і під гарячим промінням сонця вони відчули холодок.

По дорозі наглядачеві треба було обминути шматок поля, засіяного рисом. Ділянка належала На-Інго, одному з тих господарів, які ще трималися за свою землю. Зрозуміло, наглядач не став обминати, а пішов прямо через посів.

Давно вже пропонували цьому На-Інго віддати свою ділянку в оренду, а коли він не хоче — тим гірше для нього самого. І через рис було вже прокладено стільки стежок (кожного разу нова), що бідному На-Інго небагато лишалося з нього користі.

Серед робітників був і син На-Інго, двадцятирічний парубок Нонг. У безсилій люті він повинен був дивитись, як на його очах гинула їх праця.

Схилилися робітники над роботою, затихли, втупили очі в землю, ніби не звертаючи уваги на наглядача. А у самих серця стукають швидко-швидко.

«Може, не до мене?» мелькає у кожного надія. Наглядач підійшов до дітей, що провинилися.

— Ви що ж це гуляєте? Га? — загримів він. — Ви гуляти найнялися чи працювати?