Амок

Капітан відразу зрозумів, що це безладдя може погубити їх. Треба було, чого б це не коштувало, зібрати своїх в одне місце. Він вистрілив з револьвера і крикнув:

— Збиратися сюди, до мене!

Він уже бачив, що хтось нападає, але хто саме і скільки їх? Крім тих чотирьох рибалок, у човні нікого, здається, не було видно. Невже ж це тільки вони? А коли ні, то хто ще, звідки й як?

Але роздумувати не було часу. Принаймні було видно, що нападає багато людей.

— Світло, світло швидше! — знову закричав капітан униз, до механіка.

І знову відповів йому спокійний голос Салула:

— Зараз, зараз, капітане!

Тимчасом решта команди зібралася в одне місце, біля капітанського містка, і відбивалася, чим хто міг. Уже видно було, що навколо зібрався великий натовп чужих людей. Можна було вже стріляти у них, не боячись влучити в своїх.

— Де ж ваша зброя, мерзотники ви, зрадники! Чому не стріляєте? — крикнув капітан до своїх солдатів і почав сам стріляти в натовп ворогів.

Тоді й звідти посипалися кулі, і за якусь мить капітан похитнувся, поранений у руку і в бік.

Тільки тоді спалахнуло світло і осяяло корабель. Те, що побачив капітан, вразило його дужче, ніж кулі.

Вся палуба була заповнена місцевими жителями. Їх було чоловік шістдесят. Деякі одягнені, як і всякий білий, інші тільки в штанях або коротких спідничках. Чоловік двадцять держали напоготові рушниці, а решта мала в руках криси (криві кинджали). Попереду, як начальник, стояв Салул з револьвером лейтенанта в руці, а поруч з ним шість чоловік з команди «Саардам» в повній голландській королівській формі і при зброї. Звісно, ці матроси були з індонезійців.

Поруч сидів на палубі лейтенант, який щойно прийшов до пам"яті і поглядав навколо, не розуміючи, що тут робиться. Трохи далі лежало чоловік десять убитих і тяжко поранених матросів та тих, що нападали. А біля містка збилася докупи решта оборонців — п"ятнадцять-двадцять чоловік, з яких тільки два-три мали зброю.

— Зрадники! Що ви робите? Вас же розстріляють, як собак! Покайтеся, доки не пізно! Я обіцяю, що вам подарують принаймні хоч життя, — звернувся капітан до своїх зрадників-матросів.

Вони тільки засміялися у відповідь, а Салул сказав:

— Знаємо ми ваші обіцянки. Та, відверто кажучи, нам і каятися нема ніякого бажання, бо ми робимо добру справу.

Від такої образи капітан рвонувся, хотів знову схопитися за револьвер, але невистачило сили. Голова запаморочилась, і, він опустився додолу.

Внизу, під палубою, на той час лишалося чоловік тридцять п"ять команди. З самого початку нападу люки були щільно зачинені та закріплені, і половина команди лишилася внизу в полоні. Вони чули, що на палубі йде бій, чули тупіт, грюкіт, стрілянину, але нічим не могли допомогти, хоч і зброї в них було більше, ніж треба. Вони могли б перемовлятися через слухову трубу, яка йде з машинного відділення до капітанської будки, але тепер не було кому з ними говорити.

Тоді вони почали грюкати й ламати люки, та це була безнадійна справа. Крім того, внизу добре знали, що нагорі вистачило б кілька чоловік, щоб справитися з ними всіма, досить тільки почати висовувати голови з люків. Так вони й змушені були чекати, доки їх долю вирішать там, нагорі.