— Нелегко нам буде подолати ці гори, — мовив Гленарван, дивлячись на обриси гірського пасма, які розпливались у вечорових сутінках. — Альпи! Сама ця назва змушує замислитись.
— Не треба брати все на віру, мій любий Гленарване, — озвався Паганель. — Не уявляйте собі, що ви маєте перетинати всю Швейцарію. В Австралії є Піренеї, Альпи, Голубі гори, як в Європі і Америці, але все в мініатюрі. Це доводить тільки вбогість вигадки в наших— географів і обмеженість словника власних назв.
— Отже, ці Австралійські Альпи… — почала Гелена.
— Цяцькові гори, — підхопив Паганель, — ми й незчуємось, як перейдемо їх.
— Кажіть лише за себе, — мовив майор. — Тільки неуважна людина може перехопитися через гірський кряж і не помітити цього.
— Неуважна! — вигукнув Паганель. — Ні, я вже більше не такий! Хай посвідчать наші дами. Хіба ж я, відтоді як ступив на цей суходіл, не додержую своєї обіцянки? Хоч раз в чомусь завинив? Хоч раз мені трапилось схибити?
— Ні, пане Паганелю, — сказала Мері Грант. — Тепер ви найдосконаліший з усіх людей.
— Навіть занадто досконалий, — докинула сміючись Гелена. — Ваша неуважність дуже вам пасувала.
— Ваша правда, — жваво підхопив учений. — Не маючи жодної вади, я стану такий, як усі. Однак сподіваюсь, незабаром мені випаде утнути щось таке знов, і це вас усіх добре насмішить. Бачите, коли я ні в чому не помиляюсь, мені здається, що я зраджую самого себе.
Назавтра, 9 січня, всупереч запевненням довірливого географа, маленький загін на превелику силу долав верховинні переходи Австралійських Альп. Доводилось просуватись навмання, заглиблюватись у вузькі ущелини, котрі часом не мали виходу.
Айртон опинився б, певна річ, у великій скруті, коли б ва якусь годину подорожі перед ними не вигулькнула несподівано на гірській стежці жалюгідна корчма.
— Достобіса! — скрикнув Паганель. — Тримаючи шинок у такому місці, не дуже-то забагатієш! Кому й навіщо він тут здався?
— Та хоч би й нам, аби ми могли розпитатись, як їхати далі, — відповів Гленарван. — Ходімо туди!
Гленарван і Айртон увійшли до корчми з вивіскою “Bush Inn” [81] над дверима. Господар, грубий чолов’яга з огидливим обличчям, усім своїм виглядом давав наздогад, що він сам — головний споживач джину, бренді й віскі у своєму шинку. Звичайно до нього заходили тільки подорожні скватери й пастухи, які переганяли через гори худобу.
На всі питання цей звірогляд відповідав дуже неприязно, та все ж таки його скупих слів було досить, щоб Айртон з’ясував, якої дороги йому треба держатися. Гленарван віддячив шинкареві за його поради кількома монетами й хотів уже піти, коли його увагу привернуло оголошення на стіні. Колоніальна поліція повідомляла про втечу каторжників з Пертської в’язниці та про призначення нагороди в сто фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.
— Безперечно, цього негідника слід повісити, — сказав Гленарван боцманові.
— І насамперед — піймати! — відповів Айртон. — Сто фунтів стерлінгів — чималенькі гроші! Він їх не вартий.
— Як на мене, то її цей шинкар — людина непевна, хоч він і наліпив повідомлення, — додав Гленарзан.
— І мені так здається, — озвався Айртон.
Гленарван укупі з боцманом повернулися до фургона. Загін попрямував туди, де дорога уривалась і далі на Люкновський перевал вів покручений вузький прохід, що перетинав навскіс гірський кряж. Стали сходити на гору.