— Зброя! — вигукнув він, і очі його заблищали.
— Так! Маорійці не обшукують полонених: жінок. Але ця зброя, Едварде, — для нас, тільки для нас!
— Гленарване, — квапливо попередив Мак-Наббс, — сховайте револьвер! Це ще не на часі…
Револьвер зник під Гденарвановою одежею. Мата, що закривала вхід, одхилидася. Увійшов тубілець і подав знак йти за ним. Гленарван з товаришами, тримаючись щільною купкою, перетнули на й зупинилися перед Каї-Куму.
Навколо ватажка зібрались найзначніші воїни його племені. Поміж них вирізнявся маоріець, чия пірога приєдналась до піроги Каї-Куму там, де Погайвена впадає у Ваїкато. Це був кремезний чолов’яга років сорока з похмурим звірячим обличчям. Звався він Кара-Тете, тобто новозеландською мовою “Яросливий”. Каї-Куму ставився до нього з певною повагою, а вишукане татуювання Кара-Тете свідчило про його високе становище серед одноплемінців. А втім, спостережлива людина зрозуміла б: між. двома ватажками існує суперництво. Майор зауважив, що впливовість Кара-Тете дратувала Каї-Куму. Обидвое стояли на чолі могутніх племен Ваїкато й мали однакову владу. Отож хоч зараз Каї-Куму всміхався, в очах його залягла глибока ворожість.
Каї-Куму почав допит.
— Ти англієць? — спитав він Гленарвана.
— Англієць, — не вагаючись одказав той, розуміючи, що треба відповісти саме так, аби полегшити обмін.
— А твої супутники? — питав далі Каї-Куму.
— Мої супутники так само англійці, як і я. Ми мандрівники, наш корабель загинув. Але, коли хочеш знати, ми не брали участі у війні.
— Ну то й що? — брутально втрутився до розмови Кара-Тете. — Всі англійці — наші вороги. Твої земляки загарбали наш острів, попалили наші селища!
— Вони чинять несправедливо, — мовив повагом Гленарван. — Це я кажу тому, що так думаю, а не тому, що я в твоїй владі.
— Слухай, — знову заговорив Каї-Куму. — Тогонга, верховний жрець Нуї-Атуа [94] , потрапив до рук твоїх братів. Він — бранець пакекас [95] . Наш бог велить нам врятувати його життя. Я хотів би вирвати твоє серце, я хотів би, щоб твоя голова й голови твоїх супутників довічно стирчали на палях цієї огорожі! Але Нуї-Атуа сказав своє слово.
Кажучи це, Каї-Куму, який досі чудово володів собою, аж затремтів з люті, й дике збудження спотворило його вид.
Проте за кілька хвилин він спитав уже спокійнішим голосом:
— Чи думаєш ти, що англійці обміняють тебе на нашого Тогонга?
Гленарван завагався й пильно подивився на маорійського ватажка.
— Я не знаю, — мовив він; помовчавши хвилину.
— Відповідай, — наполягав Каї-Куму, — чи твоє життя варте життя нашого Тогонга?
— Ні, — відповів Гленарван, — я не ватажок і не жрець серед своїх.