Заповіт мисливця

Ми поверталися після обходу в село, коли раптом зовсім низько над нами пролетів літак. Петро Андрійович простежив за його польотом і вигукнув:

— Він, мабуть, сяде на лузі біля ріки, дивіться, кружляє! Цікаво, хто це впаде до нас з неба.

Коли ми прийшли в селище, на лузі вже панувало надзвичайне пожвавлення. Жителі, головним чином молодь, бігли до літака, з якого виходило два чоловіки. Підійшовши ближче, я, на превеликий подив, пізнав одного з них. То був геолог Олег Андрійович Феклістов. Весело посміхаючись, він махав мені рукою й гукав:

— От я вже й тут! Як бачите, дуже поспішав, щоб вам не довелось довго чекати.

Петро Андрійович подав Олегові обидві руки:

— Щиро вітаю вас, дорогі гості з небес.

І тільки тут мені спало на думку, що приліт Олега до загубленого в тайзі селища — не зовсім звичайна подія. Де і як роздобув він літак, що примусило його так поспішати? В мене вже вертілося на язиці запитання, чи не пов"язаний цей політ через тайгу з його соболями, як геолог засміявся, взяв льотчика під руку й пояснив:

— Дозвольте представити вам Михайла Дмитровича Карасика, начальника нашої аерогеологічної розвідувальної служби. Це він люб"язно подбав, щоб я не розтрусив свої кістки по дорогах тайги. Він виїхав зі мною з Чити, бо буде тепер провадити повітряну картографію деяких місць в околицях Алдана. Не заставши вас у містечку, я спочатку відчував себе зовсім безпорадним, тому що вантажна автомашина мала виїхати до вас аж через чотири дні. На щастя, тут був Михайло Дмитрович. Він переговорив із своїми співпрацівниками, вони якийсь час розглядали подекуди неповну карту цього району і потім дозволили нам летіти. А політ через тайгу, — скажу я вам, — це щось приголомшливе, навіть шкода, що тривав він так недовго.

— Ну, тут я можу допомогти, — промовив Карасик, — зараз же відвезу вас назад.

— Дякую, відмовляюсь. Я такий радий, що нарешті опинився на місці, яке для мене так багато означає, тому що… — проте Олег не закінчив почату фразу. Очевидно, він не хотів тут, поміж чужими людьми, говорити про причини своєї подорожі. Мабуть, у нього були на це свої міркування. Може, знову йшлося про соболів.

Аж тут озвався Чижов:

— Якщо ви, дорогий гостю, справді можете взяти когось із собою в зворотний політ до районного міста, то ми скористаємося з цієї нагоди і пошлемо з вами нашого «чарівного стрільця» Урманінова, котрий їде на всесоюзні змагання в Москву. Уявіть собі, він вибиває з гвинтівки сто одне очко із ста можливих. Так пристрілявся, що останній постріл робить заплющивши очі і вимагає за це додатково одне очко!

Ми засміялись, а льотчик промовив:

— Згоден, хай збирається. За дві години стартуємо.

Проте відліт затримався, бо небо раптом закрила чорна завіса хмар і незабаром линув дощ.

Олег також оселився в Чижова; тільки-но поклавши свої речі, він разом з хазяїном пішов до найстарішого мешканця селища Родіона Родіоновича Орлова, нічого не сказавши мені про мету свого візиту.

Через деякий час він повернувся, і ми сіли в просторій світлиці до столу, на якому, за сибірським звичаєм, було стільки страв, що в мене розбіглися очі і я просто не міг збагнути, як могла господиня так швидко приготувати справжній бенкет.

Тут стояли миски з дичиною, смаженою, печеною рибою, шаньги, копчена шинка, печеня з свинини, огірки з часником, черемша, тобто дикий часник, у сметані, ікра, солоні та мариновані гриби.

За столом, крім мене, сиділо дев"ять чоловік, з яких я знав хазяїна, Олега, шофера Ілька та пілота. Інших мені тільки представили, і тепер саме відбувалося ближче знайомство.

Молодший брат Чижова, Тит Андрійович — ставний, кремезний чоловік, працював головою місцевої Ради і водночас агрономом колгоспу. З ним прийшли голова колгоспу, знаменитий мисливець Хома Кузьмич та вчитель Борис Михайлович Антонов з дружиною Світланою Олександрівною, фельдшерицею сільської медичної амбулаторії.