На Республіканському конкурсі на кращу науково-фантастичну та пригодницьку книгу для дітей і юнацтва повість М.Дашкієва “Зуби дракона” відзначена третьою премією.
Розділ І
ЖАЛІСЛИВИЙ ВБИВЦЯ
На світанку 7 травня 1946 року болотами дельти ріки Ганг поблизу невеликого індійського містечка Чандпур, сторожко озираючись, посувалися двоє втомлених людей, вдягнутих в засмальцьоване й пошматоване військове обмундирування колоніального типу.
Ні нужденний вигляд мандрівників, ані їхнє пошарпане вбрання нікого не здивували б у Індії, де з давніх-давен панують злидні та голод. Привернуло б увагу хіба те, що оці двоє старанно уникали зустрічі з будь-ким і, обминаючи шосе, вперто продиралися крізь гущавину, рискуючи щохвилини наразитися на одну з тих незліченних небезпек, на які така багата екваторіальна смуга.
І справді: підстаркуватий рудий чоловік, що прокладав шлях через джунглі, раптом відсахнувся, одскочив назад і, витираючи піт з лоба, пошепки вилаявся англійською мовою.
— Що? — його супутник, молодий ставний мужчина, злякано пригнувся і рвучко простяг уперед руку з пістолетом.
— Кобра! — кинув перший. — Пильнуй, Чарлі!
— Досить, Майкл! — молодий випростався, гидливо провів рукою по лахмітті й показав на подряпані, вкриті виразками ноги. — Кожному й так буде ясно, що ми пробули в джунглях принаймні тижнів зо два.
— Ти так гадаєш, дитинко?! — рудий Майкл насмішкувато примружив око і почухав підборіддя. — Як на індію, у тебе вигляд такий, ніби ти щойно з Ніцци. А професор Сатіапал, кажуть, людина дуже спостережлива. Ні, ні! Ми повинні до брами його палацу доповзти, — саме так, доповзти, знемагаючи від голоду й утоми! — і аж тоді вона відчиниться перед нами. А заради цього не гріх і постраждати.
Немов ілюструючи своє твердження, Майкл пішов навпростець через чагарник, гострі шпички якого шматували і одяг, і тіло.
Чарлі поплентався слідом. Видно, ця подорож давалася йому взнаки. Він оберігав обличчя й руки, вибираючи якнайзручніший шлях, та його зусилля йшли на марне. Буйні хащі не лишали прогалин, а підступна зелень трясовини та нафтовочорне багно болота тільки й чекали на необачного, щоб засмоктати, поховати живцем.
Просування крізь джунглі забирало всю енергію. Двоє людей ішли мовчки, важко дихаючи. Нарешті, молодший не витримав і, люто вилаявшись, сів на колючу купину:
— Досить, Майкл! Час поснідати.
Старий зупинився, кинув зневажливий погляд на свого кволого супутника і вмостився поруч нього.
— Ну, снідай! — він простягнув руку й зірвав сіро-зелений слизький гриб. — Прошу! Майже шампіньйон. Дуже смачний, коли засмажити в сметані.
— Майкл!
— Що, мій любий?
Чарлі зробив такий рух, наче проковтнув щось велике й сухе, сплюнув густу слину і пожадливо глянув на солдатську сумку в руках свого супутника.
ebooksa