На спочинок мандрівники зупинились тільки тоді, коли сонце почало повертати на вечірній пруг. Але рудий Майкл не дав спокою супутникові.
— Так ось, Чарлі… — він витяг з сумки топографічну карту й розстелив її на колінах. — До маєтку Сатіапала лишилося кілометрів із двадцять. Може, нам доведеться розлучитися, тому добре затям усе, що я тобі скажу. Ти, Чарлз Бертон, сержант королівської армії, за злочин проти короля й Британії був засуджений до страти. Я, Майкл Хінчінбрук, твій підлеглий, допоміг тобі втекти. Ми не комуністи, крий боже! Сатіапал боїться навіть цього слова. Але він завзятий націоналіст, і це треба використати.
Чарлі Бертон байдуже хитнув головою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, і голос Хінчінбрука долітав до нього глухо, наче крізь вату.
— Сядь! — різко скомандував рудий Майкл. — Охляв?.. Здихаєш?.. Зрештою, я тебе не тягнув на завдання. Можеш забиратися під три чорти! Щеня! І воно ще вихвалялося своєю витривалістю!
— Досить галасувати! — мляво огризнувся Чарлі, але таки підвівся. — Слухаю.
— Син Сатіапала, Райяшанкар, — дуже схожий на тебе, до речі, — був розстріляний як один з керівників антианглійського повстання в місті Дакка. Кажуть, Сатіапал заприсягнувся помститися за цю смерть. Він замкнувся в своєму маєткові й проектує там щось неймовірне, — може, навіть страшніше за атомну бомбу. Треба дізнатись, що саме…
— Гаразд, — хитнув головою Чарлі Бертон. — Дізнаємось.
— Можеш спочити. Вирушимо опівночі.
Чарлі одразу ж заснув, припавши обличчям до землі. Хінчінбрук перечекав кілька хвилин, поторсав сплячого, прислухався до його хрипкого дихання, витяг з кишені плитку шоколаду, ум’яв її пожадливо і пішов кущами праворуч. Хвилин через п’ять він опинився на шосе.
Це була стародавня напівзруйнована дорога, якою, певно, мало хто користувався. В усякому разі, червонуватий пил лежав на ній товстим незайманим шаром. Біля повороту шосе, на невисокому пагорку, стояв оточений муром старовинний палац. Це й був маєток Сатіапала. Хінчінбрук підповз до нього ближче.
На маєткові лежав знак запустіння. Шпилі палацу світили голими ребрами. Місток через рів перед залізною брамою в одному місці обвалився. На височезний замшілий мур кошлатими зміями подерлися повзучі рослини.
Здавалося, мешканці покинули цей маєток давним-давно, і він не розсипався на порох тільки тому, що вітер та сонце не встигли докінчити своєї руїнницької роботи. Проте щось невловиме, своєрідне змушувало людину насторожитися, ще й ще обводити поглядом довкола себе. Впадала в очі якась невідповідність, поєднання очікуваного й несподіваного, відомого й незнаного, але ці прикмети виступали нечітко.
Майкл Хінчінбрук лежав у кущах проти брами палацу нерухомо, злодійкувато поводячи тьмяними очима людини, яка побачила на своєму віку чимало і багато на що здатна. Він одразу помітив те, що не привернуло б уваги інших.
На шосе біля містка валялось кілька пустих пачок з-під дешевеньких сигарет і десятків зо два недокурків. На піску виднілися чіткі характерні зигзаги, сліди автомобільних шин. Хіба ж не ясно, що саме тут, чекаючи на пана Сатіапала, чи ще на когось, день у день тупцює шофер?.. Гараж, певне, міститься десь поза маєтком, — може, там, куди ведуть прокладені через джунглі телефонні дроти.
Верхню грань муру обладнано гострими залізними шпичками і колючим дротом на фарфорових ізоляторах. Отже, маєток захищається надійно. В разі потреби, — а може, й завжди — цей колючий дріт вмикається в мережу струму високої напруги. Амбразури на старовинних баштах дуже скидаються на кулеметні. В нішах над амбразурами видніються сяк-так замасковані зеленню прожектори.
Хінчінбрук припав вухом до землі й напіводкрив рота, як це завжди роблять ті, хто прислухається до неголосних далеких звуків.
Грунт ритмічно вібрував. Десь працював потужний двигун. До його шуму приєднувався сторонній відгомін, — чи то на зойки тварин, чи скрипіння металу. На кілька секунд ввімкнувся якийсь пристрій, — почулося глухе гупання, — слідом за цим щось заверещало, і все замовкло.
— Так… Так… — Хінчінбрук підвівся, пошукав очима і попростував до могутнього дуба, що височів над заростями бамбука. Старий видобув з сумки невелику плескату металеву скриньку-радіостанцію і сховав її в дуплі дерева.
Коли сонце почало сідати, старий поспішив назад. Сутінки на тропіках короткі, а шукати когось у темряві — марудна робота.
Чарлі Бертон ще спав.
ebooksa