— Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.
Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.
— Самум, лишайся!
Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:
— Самум, ходімо! — він підвів тварину до Майї і наказав: — Лягай тут!
Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Здавалося, він засоромився власної покори.
Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:
— Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той наважився замахнутися на нього мітлою! Я сама його подеколи боюсь.
— А я не боюсь! — з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: — Самум!
Собака знехотя підвів голову.
— Самум, до мене!
Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.
— Сядь!
Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.
— Ну, досить сваритися! — з добродушною посмішкою сказав Лаптєв. — Ти — гарний пес, але ти все-таки тварина. А я — людина. Розумієш — людина!
Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, — зовсім як людина, — заплющив повіки і схилився Андрієві на коліна.
— Який ви сильний! — тихо, з якимось острахом сказала дівчина.
Андрій нічого не відповів. Те, що відбулося щойно, чомусь втратило свій привабливий зміст, почало здаватися непотрібним і навіть вартим докору. Виходило, ніби він просто похизувався перед дівчиною, мов дурне хлоп’я.
І йому раптом стало задушно й тоскно в оцій невеликій, красиво й багато обставленій кімнаті. Хіба сподівався він, босоногий безбатченко, син залізничного майстра, страченого інтервентами, що колись доведеться розмовляти, як рівному, з хай не зовсім справжньою, але таки княжною?.. І чого йому треба від неї? Чого він прийшов сюди?.. Вивчати мову?.. Це тільки причіпка, привід для того, щоб помилуватися з золотих кучериків над рожевим вушком, ще й ще крадькома зазирати в очі, де, здається, сховано так багато, що не розгадаєш і за ціле житія.
Коли б вона була такою, якими Андрій знав дочок багатіїв з книжок, — випещеною, пихатою, неприступною, — з нею було б легше поводитись. Холодні фрази загальновживаної ввічливості не зобов’язують ні до чого, нікого не зв’язують. Та тут сталося зовсім по-іншому. Майя була надто простою, надто щирою, щоб її занести до числа тих, кого помічають з обов’язку, а водночас між ними стояла непереборна перепона, глибоке провалля, — таке ж, як і між двома світами в людському суспільстві.
ebooksa