Роздуми старого чоукидара урвалися несподівано. Ма шину враз шпурнуло вбік, скинуло в канаву. Добре, що фордик ішов на помірній швидкості, — значної шкоди пасажири не зазнали.
Росіянин вибрався з машини, посвистів, потираючи коліно, і запитливо позирнув на шофера. Рамі схилив голову. Що він мав відповісти, якщо переднє ліве колесо одкотилося далеко вперед, а з балона другого з тихим посвистом виходить повітря?
— За скільки можна дійти пішки?
— Години за дві, сагібе…
— Веди! — росіянин підхопив чемоданчик. — А втім, ні. Лишайся біля машини. Ходімо, старий!
Він дружньо ляснув чоукидара по плечу і, припадаючи на праву ногу, пішов уперед по шосе.
Ці місця старому Джоші були знайомі. Дві години ходи — не дивина. Та оцей відтинок шляху Джоші навіть вдень пробігав підтюпцем, полохливо озираючись. Дорога тут петляла поміж болотами, — того й пильнуй, щоб не вискочив з нетрів тигр.
Росіянин ішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Він не злостився, нічим не виявляв свого незадоволення з пригоди. Та й взагалі, він або не розумів небезпеки нічної подорожі в джунглях Бенгалії, або був певний своїх сил.
Незабаром розвиднілось. Але світло дня було тьмяним і непривітним. Все небо затягло низькими хмарами, стало задушно й нудно. Не гомоніло птаство. Тільки москіти роїлися низько над землею, допікаючи людям.
— Сагібе, насувається злива…
Призвичаєний до покори, старий Джоші рідко коли наважувався заговорити з європейцем перший. Зараз він змушений це зробити: росіянин не знає, що таке тропічний дощ.
— Сагібе, треба йти швидше…
Вони пришвидшили ходу, але це треба було зробити раніше.
З півдня, від узбережжя, війнув теплий вологий шквал. Загуркотіло, роздерлося на тисячі клаптиків небо. Блискавиці пронизували його в усіх напрямках. А потім вшкварив такий дощ, що попереду не стало видно нічого вже за кілька кроків.
— Швидше, швидше, сагібе! — Джоші схопив росіянина за руку й потяг уперед через щільну запону дощу. Лише старий міг відшукати ті місця, де можна пройти більш-менш вільно. Вибоїни та баюри вмить залило водою; можна ступити так, що й не вилізеш.
Але мета подорожі була вже близькою. Ось попереду вирисувалася висока темна стіна. Вона тяглася нескінченно довго уздовж дороги, відокремлено від неї глибоким і широким ровом. А ось і напівзруйнований місток. Проти містка — дві масивні вежі й велика залізна брама між ними.
Дверцята в брамі на мить відхилилися і випустили невисоку людину в сірому плащі. Невідомий озирнувся і, перебігши місток, подався дорогою ліворуч.
Джоші глянув услід незнайомому з тривогою, але не сказав нічого. Він не виявив здивування, навіть коли побачив, що завжди замкнені дверцята так і лишилися напіводчиненими, а за ними не було нікого з охоронців.
Ніхто не спинив Джоші й росіянина і при вході в палац. Тільки коли вони наблизилися до покоїв рані Марії, звідти вибігла служниця.
— Пан лікар? — скрикнула вона радо. — Благаю, поспішіть: рані дуже погано!
ebooksa