Та все ж з думки юнака не сходило запитання: а чому ж мулла ніс оту сіль потай? Чому продирався крізь чагарник, замість іти дорогою?
Про все це Хакім збирався розповісти російському лікареві, і, коли б він вчасно виконав свій задум, можливо, вдалося б запобігти великому лихові. Але сагіба ніяк не можна було застати в таборі — він усе кудись їздив.
Андрій і справді протягом кількох днів повертався “додому”, тільки щоб виспатись, а рано-вранці удвох з асистентом вирушав “на периферію”. Як хірург, він обслуговував Навабгандж регулярно, але ж таких селищ у Бенгалії — тисячі. Не кожен з хворих наважиться звернутися до радянських лікарів, та не кожен здужає і доплентатися до табору експедиції. Доводилося вирушати в мандри самому.
Це було добровільно взяте на себе обтяжливе і малоприємне завдання. Годинами перед Лаптєвим миготіли потрощені кістки, запалені апендикси, викручені суглоби, гнійні рани. В якомусь гарячковому запалі доцент ставав до бою з хворобами. Він вирішив хоч цим допомогти знедоленій країні в останні дні перебування в ній. Ще тижнів три-чотири, та й поїде експедиція звідси. Чи ж дочекаються тоді бідолашні хворі кваліфікованої допомоги?
І ще здавалося Андрієві, що важка праця допоможе забути про свої клопоти, про свою печаль. Поїхала Майя та й як у воду впала. Ні листа від неї, ні звісточки. І починало маритися, що не було й натяку на кохання з її боку, — так тільки, звичайна цікавість, бо не вимовлене ж на цю тему і слова. А може, милується вже вона красунем Бертоном — хіба хто здатний збагнути примхливу логіку дівочого серця?
Гнав од себе любий образ Андрій, намагався викреслити із свого життя хвилини, які стали знаменними, пробував угамувати ревнощі холодним скептицизмом, та все марно. Почуття — не папірець: не зіжмакаєш, не спалиш, не розвієш у чистому полі.
І ось коли Андрієві зовсім урвався терпець, несподівано приїхав Джоші і привіз невеличкий рожевий конверт з лаконічною адресою: “Андрієві Івановичу. Особисто”.
Старий індієць, радий з зустрічі, пустився в довгі теревені, проте Лаптєв не міг стримати бажання прочитати листа отут же, негайно.
— Пробач, Джоші, може тут якісь термінові справи.
Він з підкресленою байдужістю розірвав конверт і пробіг очима по сторінці, списаній рівним акуратним почерком.
“
Сумно мені, Андрію, тоскно!.. Пробачте, що називаю Вас без усяких титулів. “Пан” чи “містер” Вас образять. На “товариш” — я не заслуговую. Єдине, що я можу написати, це “друже мій”.
Отаким був той лист, який примусив Андрія забути про все на світі і одразу ж податися до маєтку Сатіапала.
Він їхав тією ж таки дорогою, на тій же чортопхайці поруч із старим Джоші та шофером Рамі, і йому здавалося чомусь, що ніколи й не було отих кількох місяців, багатих на події. Просто захворіла рані Марія, її треба вилікувати, — от і везуть радянського хірурга до маєтку Сатіапала. Тільки везуть чомусь довго-довго: тоді була ніч і переддень дощового Азарха, а зараз виграє сонце в небі; і золоте листя з дубів сиплеться на квіти місяця кохання, Ашшина; тоді слово “Майя” було звичайним звукосполученням, а зараз воно набуло живого, неповторного змісту, — дзвенить ніжним сміхом, бринить ніжною мелодією, зазирає в серце оксамитовочорними глибокими очима… І здавалося Андрієві: першою в палаці він зустріне знову-таки Майю. Пам’ять відкидала Сатіапала, одсувала його на другий план. Дівчина в скромному чорному “сарі” — ось що стояло перед очима.
Але першим зустрівся Чарлі Бертон, ще кілометрів за два від маєтку. У Андрія миттю розвіявся піднесений настрій: замість нього з’явилося підсвідоме почуття настороженості й неприязні.