— Я знаю, де його шукати, — пролунав серед тиші дзвінкий голос Ярра.
— Знаєш? — перепитав недовірливо дядько Олаф. — Та хіба вони зупиняються десь надовго? Переходять із місця на місце, мов вовки у пошуках здобичі, плавають уздовж берегів, до своїх островів…. Кудись зникають, знову з’являються. Ні, цьому мусимо покласти край, наші береги не для блукальців. То де вони, кажеш, отаборилися? — повернувся до племінника.
— У фіорді Чорних Скель, там Скольд із дружиною й зимував, бо затишно, дерева досхочу. Там у них і човни; мабуть, уже просмолили, поміняли весла, щогли… Збираються по весні в похід.
— Еге, я бачу, молодий ярле, око маєш пильне, помічаєш, що діється не тільки в своїх володіннях, а й у сусідів… А що ж старий Хендрик, як він мириться з такими нахабами, дозволяє їм селитися на своїй землі?
Десь від найдальшого столу, із напівтемного закута, хтось прогудів:
— А хіба вони його питали? Приблизно з місяць тому спалили у нього два хутори, дочку взяли у закуп. Сам ледь порятувався, у гори забіг. Отаке коїться…
— А що ж дружина? — вигукнув Олаф. — У нього ж воїни, мов дуби, не схитнеш. Небагато я знаю сміливців, які по своїй волі з ними затіяли б сварку.
— Не мечем Скольд їх здолав, а смачним бубликом, — втрутився Ольг.
Нагорланившись разом з усіма, вихлюпнувши на адресу зайд і вбивць погрози й гнів, він тепер почувався кепсько, був якийсь спустошений, збайдужілий. Тільки оце зараз, коли зібралася разом уся дружина, усвідомив, що Елза немає й уже ніколи не буде серед них. Ось там, за столом, було його місце, ще малим вирізав на дошці човен з вітрилом. Ольг згадав, як колись забаглось і йому зробити такого самого, але нагодився батько, похмуро зронив: “Навіщо ти стружеш дошку на столі? Хіба я для цього давав тобі кинджал? Не для варяга це”. І Ольг облишив, боячись батькового гніву.
— Великого, мабуть, бублика довелося йому випікати, аби нагодувати таких невситимих вояків, — гмикнув недовірливо дядько Олаф.
— А він в останньому поході стільки здобичі на свої човни навернув, що вони бортами ледь воду не черпали. Хіба забули, що Скольд бродив по земляках франків безборонно й збирав данину, поки воїни нашого роду гинули, беручи приступом фортеці на узбережжі? Хендрикова ж дружина, навпаки, повернулась із землі саксів ні з чим, бо там уже третій рік не вродило, нічим торгувати… Ось Скольд і завітав до них із багатими дарунками, пропонуючи йти з ним у якісь краї… Воїни й відійшли од свого ярла.
— І куди він їх заманює? — поцікавився Олаф-Січовик.
— Не відаю… в таємниці тримають, не виказують, — розвів руками Ольг. — Подейкують, що там усього вдосталь, і люд зговірливий, незавидющий…
— То де ж це така земля є? Хто з вас знає? — звернувся вже до всіх Олаф.
Ольг стенув плечима:
— Може, до чорних людей, які звуться маврами, а може, й до ромеїв, де їхній король добрячу платню кладе за вірну службу…
— Куди ж, куди?.. — напосідався Олаф. — Де його шукати, якщо втече?
— У землі русів, — раптом долинув хрипкий голос від порога.
Усі повернули голову на той звук. Біля дверей у проймі стояла висока постать, загорнута з голови до ніг у довгий плащ. Котрийсь із воїнів вихопив меча, десь перекинулася лава. Сіра передранкова імла вповзала в низьку залу.
— Це Скольдів вивідувач… Він підслуховував нашу раду! — гукнув Олаф, і вмить за спиною невідомого опинився Ярра з коротким мечем.
ebooksa