Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

— А що в неї сьогодні на обід?

— Борщ, а на друге… — тут Микола нарешті зрозумів, що Шеремет напрошується, і зареготав: — Приходьте до нас! Я тільки Тетяну попереджу…

— Але не по телефону, — наказав Шеремет. — Вона коли повинна бути вдома?

— Уже вдома. Телефонувала нещодавно.

— Мчи до неї. Я за сорок хвилин теж там буду.

— Адреса… — почав Сагайда і затнувся, згадавши вранішню розмову.

5

Як відомо, понеділок — день не базарний. Та влітку на південних ринках цей закон не діє. Овочі-фрукти “не зважають” на людський умовний відлік днів, і збирати та продавати їх треба, не заглядаючи в календар. Особливо тим, хто живе зі своїх присадибних та садових ділянок. Матвій Петрович ні овочів, ні фруктів купувати на збирався, та все ж не зміг втриматися від спокуси пройтися вздовж прилавків, на яких височіли золотисті’, багряні та зеленкуваті пірамідки. Затим перейшов до рядів із квітами.

Тут теж є чим помилуватись, але того, що хотілося Матвію Петровичу, він не побачив. Із віком його смаки стабілізувалися. Тому зараз, як правило, коли потрібен був букет, вибирав темні, майже чорні оксамитові троянди; їхні пахощі уловлював навіть на відстані — чимось теплим і таємничим від них віяло… Та цього разу, на превелекий його подив, не знайшов жодної темної троянди. Та що троянди! Жодної темної квітки! Лише в однієї бабусі у пластмасовому відерці стояв пуп’янок із зламаною стеблиною. Та бабуся й розказала статечному покупцеві, що всі темні квіти позабирали розбійники, котрі тут завше хазяйнують. У них, бачте, сьогодні подія: вбили їхнього ватажка з дружиною. То вони усі квіти зібрали й подалися кудись — мабуть, на кладовище…

Матвій Петрович усе-таки купив букет — надто світлі троянди, та й пахли вони карамелькою. Але що вдієш? Доки ходив по ринку, уважно роззирався. Півдесятка пияків вешталися довкола пивного ларка, двоє рекетирів нікого не чіпали на веранді біля кафе. Тільки смоктали цигарки і стиха лаялись. Три розмальовані шльондри, що бридливо сьорбали безалкогольні коктейлі, переказували одна одній жахливі фантастичні подробиці нічного злочину.

І ніхто не цікавився ні товаришем Шереметом, ні його машиною, що стояла на майданчику біля ринку.

Шеремет сів за кермо. Хвилин десять покружлявши вулицями Узені, він переконався остаточно: “хвоста” немає.

6

Інколи, особливо після смачного борщу, Матвій Петрович дозволяв собі розслабитися і помріяти про родинний затишок. Вдруге він одружився вже досить давно, і все було начебто гаразд. Але назвати сім’єю те, що вийшло у них з Інгою, було б чималим перебільшенням. Чуйна, але не лагідна, розумна, але примхлива, щира, але надміру самостійна, Інга у домі була такою собі екзотичною пташкою. Чи то справді вік давався взнаки, чи то були фундаментальні риси його вдачі, але дедалі сильніше відчував Шеремет, як не вистачає йому справжнього затишку. Мабуть, саме тому Матвій Петрович так добре розумів Сагайду. Лише півгодини Шеремет побув у домі жінки, до якої, навіть не встигнувши оформити юридично розлучення, так прикипів Микола, однак того цілком вистачило, аби відчути, що тут поселилося справжнє родинне щастя. Не міг збагнути лише одного: чим думав той, незнайомий йому Стеценко, коли втікав од такого дива? Тендітна, інтелігентна врода… Променисті блакитні очі… Струнка, легка, ніби весь час ходить навшпиньки; платтячко — наче блакитний струмок збігає з плечей; вся аж світиться, коли доторкається чи хоча б розмовляє зі своїм любим здорованем. І в світлиці все аж блищить, все до ладу; обід простий, але смачний; і розмова з нею виходить — легка, жвава і розумна. Чи ж треба дивуватися, що не бігає Микола по гостях, хоч і кличуть?

Так приблизно й сказав Матвій Петрович: мовляв, не відгукнулися свого часу Микола з Тетяною на Деркачеві запросини не тому, що погребували розжалуваним колегою, а тому, що їм і без гостей добре. Однак з’ясувалося, що справа не в ідилії. Мабуть, коли б Тетянка наполягала, Микола, попри всі свої передчуття та упередженість, пішов би в гості. Та сама Тетяна рішуче відмовлялася, хоч Клава була чи не найближчою її подругою. Дружба дружбою, але поріг Деркачевого дому Тетяна майже рік не переступала. На роботі з Клавою бачилися мало не щодня, разом чи по черзі бігали на батьківські збори до школи, де в одному класі засвоювали премудрощі абетки Оленка Стеценко іДеркачевий мазунчик Василько; разом їздили в театр і на концерти до обласного центру; досить часто Клава залишалася у Тетяни ночувати. А от до Деркачів Тетяна — ані ногою.

Погано там було. Наче у якомусь ворожому лігвищі. У присутності дітей, особливо Василька, Жора ще хоч якось стримувався, а коли дорослі залишалися самі… Навіть тверезий, Жора цькував дружину. Прискіпувався до кожного слова, до кожного погляду. Все йому було не так, а численні Клавині спроби догодити розбивалися вщент.

Таємниць у маленькому місті небагато: всі в Узені знали, що в Деркача є інша. Так, інша, така собі інструктинька, зарозуміле й розбещене, хоч і вельми сексуальне створіння. Кажуть, злигався з нею, ще як: погони носив, і навіть не дуже приховував, що в них — “палке кохання”.

Клавдії співчували, і здебільшого — щиро; тиха, чуйна жінка, а що змарніла передчасно — то чи вона в тому винна?

В останні місяці Жора трохи змінився, у кожному разі з кралечкою своєю апаратною по ресторанах не швендяв, спав якщо й не з дружиною, то хоч удома, пиятик поменшало, почав кликати гостей, приміром, Таню з Сагайдою…

Схоже, Клава, наївна душа, повірила в переміни. Чи ж багато жінці треба? Промовчати замість вилаятись, трохи уваги до дітей, не свинячити вдома— і вже здається, що справи пішли на краще.