Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

22
18
20
22
24
26
28
30

— А що дрібнота? — поцікавився Шеремет.

— Із цим я розбирався, ще як справи приймав. Ох і накрутив Деркач… Аби моя воля — не у відставку, а за грати б спровадив. У кожній третій його справі — зловживання владою, використання службового становища, шантаж і навіть побої. Та часу вже минуло чимало. Аби хотіли поквитатися — давно б це зробили. А жінку нащо їм чіпати? Вважаю, цю версію треба відкинути.

Вадим трохи повагався, та все ж сказав:

— Я знову й знову згадую нашу останню з ним розмову… Схоже, Деркач на когось із місцевих натякав. І був переконаний, що матиме можливість і час для своєї перевірки.

— Слушно, — згодився Сагайда. — Зверніть увагу на те, що вбивця добре знав звичний маршрут Деркача. Не йшов за ними — помітили б, а перестрів. Я в цьому певен. Та й “шістка” їхала Травневим їм назустріч…

— А що з машиною? — спитав Шеремет.

— Шукаємо. Майже всіх дільничних підняв, ДАІ… Лише в місті тридцять дев’ять “шісток”, а ще приїжджі: кидають машини де завгодно… Хтось міг і скористатися. Та знайдемо, якщо не змінили протектори.

— Гаразд, — ляснув долонею по столі Шеремет, — спробуємо бути послідовними. Приймаємо версію: стріляв тутешній, що добре знав Деркача. Жора йому став на заваді. Не виключено: це якось пов’язано з початком слідства. Деркач же не з тих, хто покірно згоджується стати козлом відпущення. Тепер про “шістку”. Стріляли не з ходу і, очевидно, взагалі не з машини, оскільки обидва постріли — впритул, у потилицю і в спину, під кутом зверху вниз. Ні, стріляла людина, що стояла або йшла. А вже потім вбивця міг ускочити в машину й зникнути з місця злочину. Знайдете машину — зверніть увагу: йшов дощ, і в салоні міг залишитися бруд від взуття…

Щось примусило Матвія Петровича замовкнути.

Не вибудовувалося.

Випадали якісь ланки, але які саме — не міг поки що зрозуміти. Вже, здається, вимальовувалася схема: хтось дочекався закінчення випускного вечора, впевнився, що Деркачі рушили пішки, звичним шляхом, і перехопив їх у Травневому. Щоб випередити, скористався машиною. Залишив її за дальнім поворотом, аби Деркач не насторожився… Так от, дочекався у темряві, коли подружжя пройде повз нього, і вистрелив ззаду. Раз і ще раз. А потім вскочив у “шістку” і — шукай вітра в полі.

Ні, не вибудовувалося по-справжньому. Бракувало внутрішньої повноти картини, логічної стрункості. Тому Матвій Петрович вирішив змінити тему розмови і разом з хлопцями поміркувати, хто саме міг піти на вбивство.

Без сумніву, цеховики до цього не причетні. Навіть якщо Вадим з Денисом Комаровим недооцінили їхні зв’язки з Деркачем. Ці спритні діячі надзвичайно рідко йдуть на “мокруху”. Не випадково ж вони тратять величезні гроші — до двох третин незаконних прибутків, аби уникати будь-яких ускладнень та розголосу. Купують усіх, хто становить для них щонайменшу загрозу, але не вбивають. Деркач мав зв’язки з цеховиками мінімум два роки, і до останнього часу ускладнень у їхній мережі не було. Живи сам і не перекривай кисень компаньйонам— цього принципу Жора дотримувався неухильно. До того ж нещодавно мало не всі цеховики були виведені з гри, сіли, а ті, що залишилися на волі, Деркача не боялись, бо розуміли: він не бовкне зайвого на допиті, адже покарання за участь у чорному бізнесі набагато вище, аніж за звичайний рекет.

Конкуренти? Непереконливо. Не бачив Сагайда серед ватажків інших угруповань нікого, хто міг би помірятися силами з Деркачем, хижаком досвідченим і сильним. І знову ж таки — до чого тут Клавдія? Якщо вже вистежувати Деркача, то набагато простіше улучити момент, коли б він був сам. Зрештою, вбивство Клави як небажаного свідка теж умотивовується погано. Темно було у Травневому. Дуже темно. Нічого б вона не розгледіла. Закричала б? То й що? Машина поруч.

“Гравці” — наперсточники, шулери, системники — теж відпадали. В цьому не сумнівались ні слідчі, ні Сагайда. В Узені та околицях паслося всього півтора десятки шахраїв, гроші вони мали не надто великі (провінція!), тож досі не спостерігалось помітного тертя між ними та рекетирами. Щотижневі скарги ошуканих доброчесних громадян справи не стосувалися. Звісно, гравці — не овечки, можуть по-звірячому побити конкурента, та й з боржниками не панькаються; коли вже дуже припече, то й кілера наймуть. Але будь-який професійний кілер вимагатиме за Деркача, враховуючи його становище та підготовку, суму, не меншу, ніж піврічний навар усіх “гравців”. Та плюс ризик…

Хто ж іще залишався? “Бутлегери” в Узені не Брижилися — це Сагайда знав точно. В містечку споконвіку пили домашнє вино й наливку, на горілку навіть у застійні часи попит був невеликий, тож після указу на самогон не накинулися, черги біля горілчаних крамниць помітно не зросли. П’ять-десять хвилин у дні авансу, півгодини перед святами — хіба то черга для стійкої радянської людини? Ні, нічого суттєвішого, аніж продаж абрикосівки у банках з-під соку та нечисленних п’яних бійок біля “гадючників” чи в лісосмузі, в Узені не було. І хоч би що накоїв Деркач та його команда, до стрілянини справа б не дійшла. Не той рівень…

— Отже, все-таки наркомафія? — сумно констатував Вадим.

— Боюсь, що так, — зітхнув Сагайда і дістав з коробки нову цигарку. — А це вбивство, вважайте, перший серйозний сигнал…

Всі присутні розуміли, що тепер може розпочатися бій не на життя, а на смерть.

— Статистику по наркоманії маєш? — глухо спитав Шеремет.