Велерад знову стишив голос майже до шепоту, схилившись над самий стіл:
— …Однак передумав. Розумієш, Геральте, тут, у Визимі, є кілька розумних людей, декотрі навіть обіймають поважні посади. Отож уся ця історія їм обридла. Подейкують, ніби вони тихцем переконали відьмака не розводити церемоній і не бавитись ні в які відчакловування, а забити потвору і сказати королю, що чари не подіяли, принцеса впала зі сходів, ну, словом, трапився нещасний випадок. Король, звісно, розлютиться, але закінчиться все тим, що він просто не дасть ні гроша з обіцяних трьох тисяч. Клятий відьмак відповів нам на це, щоб ми самі задарма ходили на упирів. Отож, нічого не вдієш, довелося скинутись та поторгу-ватися… Шкода тільки, що нічого з того не вийшло.
Геральт звів брови.
— Нічого, — повторив Велерад. — Відьмак не схотів іти туди зразу, першої ж ночі. Тинявсь околицею, чатував. Урешті, кажуть, побачив потвору, очевидно, при ділі, бо та просто так зі склепу не вилазить — аби лиш розім’яти ноги. Отож, побачив її і тієї ж ночі здимів. Навіть не попрощався.
Геральт скривив губи, що, скорше за все, мало означати посмішку.
— А ті розумні люди, — мовив він, — звичайно ж, не віддали йому гроші? Відьмаки платню наперед не беруть.
— Не віддали, — кивнув Велерад.
— А що кажуть: скільки тих грошей?
Велерад вишкірив зуби.
— Одні подейкують — вісімсот…
Геральт покрутив головою.
— Інші, — сказав бургомістр, — подейкують про тисячу…
— Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує… Як не кажи, король дає три тисячі…
— Не забудь ще й про наречену, — глузливо додав Велерад. — Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.
— Це ж чому?
Велерад ляснув долонею по столі:
— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі… Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачивша власні очі; я вірю — до певної міри, звісно, — у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності… Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеса. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніш замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.
— Гарний спосіб, — засміявся відьмак. — І що — злочинність зменшилась?
— Аніскілечки!
— Що ж, пора мені до палацу. — До того, новішого…
ebooksa