— Гукай людей, Трешку! — скомандував він третьому, що тримався ближче до дверей.
— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Я сам піду.
— Підеш на налигачі, собачий виродку! — верескнув перший. — Кинь меча, бо макітру тобі розчереплю!
Ривієць випростався. Затисши меча під пахвою, він підніс догори правицю й швидко накреслив у повітрі якийсь химерний знак. Зблиснули заклепки, якими густо, до самих ліктів були обшиті манжети його кафтана.
Сторожі миттю сахнулися, затуляючи обличчя руками. Хтось із гостей підхопився, хтось кинувся до дверей. Знову дико й пронизливо завищала жінка.
— Я сам піду, — повторив незнайомець твердим, металевим голосом. — А ви втрьох рушайте попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.
— Авжеж, пане, — пробелькотів перший сторож і ступив до виходу, боязко озираючись.
Другий і третій рушили за ним, задкуючи й кваплячись. Незнайомець подався слідом, сховавши меча до піхов, а кинджал — за халяву. Коли проминав столи, гості поквапно затуляли обличчя полами свиток.
Велерад, бургомістр Визими, потер підборіддя й задумався. Він не був забобонний, ані полохливий, проте лишатися з сивоволосим сам на сам не зважувався. Зрештою, наказав сторожам:
— Вийдіть. А ти сідай. Ні, не тут. Он там, трохи далі.
Незнайомець сів. Не мав уже ні меча, ні чорного плаща.
— Слухаю, — сказав Велерад, бавлячись важкою чорнильницею на столі. — Я Велерад, бургомістр Визими. Що хочеш мені сказати, пане розбійнику, перш ніж запроторю тебе до буцегарні? Три душогубства і спроба зурочити всіх присутніх відьмацькими чарами — незле, їй-право, незле. За такі речі в нас у Визимі садять на палю. Але я чоловік справедливий, отож спершу вислухаю тебе. Кажи.
Ривієць розстебнув шкірянку і видобув із-під неї сувій білої козячої шкіри.
— На всіх роздоріжжях, по корчмах висить, — сказав він тихо. — Це правда — що в ньому написано?
— А, — кивнув Велерад, ковзнувши поглядом по змережаній письменами шкірі. — Он воно що. А я й не дотумкав одразу. Авжеж, правда, щонайправдивіша. Он і підпис — Фолтест, король, володар Темерії, Понтару та Магакаму. Значить, правда. Але грамота грамотою, а право правом. Я тут, у Визимі, пильную право й порядок. Мордувати людей не дозволю! Затямив? — Велерад од гніву сопів.
Ривієць кивнув головою на знак згоди.
— Відьмацький знак маєш?
Ривієць знову сягнув рукою за виріз кафтана й видобув звідтіля круглястий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні був зображений вовк із вишкіреними іклами.
— А звуть тебе як? Мені то байдуже — просто мушу якось звертатись…
— Геральт.
ebooksa