— З-під Мінська.
— А там що робив?
— В оточенні сидів, поки можна.
— Ти диви!
Боєць почав повільно пересувати руку до кишені, де була граната.
— Ще один рух — стріляю! — хрипким голосом крикнув той, що стояв біля печі, і боєць побачив біля своєї скроні дуло пістолета. — Спокійно, парубче, ану сядь он туди на лаву і руки поклади на стіл.
Боєць виконав наказ. Він вирішив діяти так: через кілька хвилин, коли в хату ввійде Кравцов, він крикне: «Засада!» — і хай буде, що буде! — кине під стіл гранату. Отак вирішивши, він зразу заспокоївся.
— Ми свої карти не ховаємо, — тихо сказав той, що сидів за столом. — Ми партизани! А ти хто?
— Навіщо на бога брати? посміхнувся боєць.
— Дивуєшся, що самі розкриваємось? — втрутився в розмову чоловік з хрипким голосом. — Так ми граємо без програшу. Якщо ти не гад, добре, а якщо гад, до ранку не доживеш, а нам знову ж виграш — на одного гада менше.
Боєць розгубився. В тому, що сказав хрипкий, була залізна логіка. Що ж робити? Ось-ось має ввійти Кравцов.
— Якщо ви партизани, тоді й я партизан, — поквапливо промовив боєць.
— Он як! А не можна без «якщо»? Ми ж тобі прямо сказали. І поспіши, ми тут по ділу, а не спектакль граємо.
— Гаразд, я теж партизан, — довірливо сказав боєць.
— Часом не з острова, що в Ліговинських болотах?
— Звідти, — підтвердив боєць, бачачи, що ці люди й без нього знають про острів.
— Пароль на сьогодні знаєш?
Боєць мовчав. Ніякого пароля він не знав.
— Хтось ще йде, — сказала жінка.
— Це ваш? — тривожно запитав хрипкий.