— Ходімо туди, в палац. Має ж тут бути хоч хтось живий.
— О Конане! — вона міцно обійняла його, намагаючись стримати тремтіння. — Я страшенно боюся! Це місто духів — духів і трупів! Повернімося в пустелю! Краще загинути від спеки, аніж від нечистої сили!
— Повернімося в пустелю, як же, — бурмотів Конан гнівно, — ми повернемося тоді, коли нас скинуть із цих стін. Я знайду воду, хай навіть для цього доведеться повідтинати всі голови в цьому клятому місті!
— А раптом у них ці голови знову відростуть? — її голос тремтів від жаху.
— Тоді я відрубуватиму їх, поки вони зовсім не відваляться, — запевнив він її. — Тримайся за моєю спиною і в жодному разі не біжи без наказу.
— Як скажеш, Конане, — шепнула вона тихо.
Натала, смертельно налякана, йшла за Конаном так близько, що він відчував не тільки її гаряче дихання, а й, на власне незадоволення, її сандалії, що наступали йому на п’яти.
Густіючі сутінки наповнювали таємне місто пурпурними тінями. Вони пройшли під аркою й опинилися у великій залі, підлога й стеля якої були викладені все тим же склоподібним зеленуватим каменем, а стіни — з того ж, певне, матеріалу — покривала драпіровка з шовкової, з фантастичними узорами, тканини. На підлозі, устеленій пухнастими шкурами, валялися безладно розкидані атласні подушки. Крізь двері в протилежній стіні було видно наступну кімнату. Вони проминули кілька зал, схожих одна на одну, як дві краплі води. В палаці нікого не було, та кімерієць підозріло поглядав по боках і щось бурмотів сам собі. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що в залах хтось був за мить до того, як вони в них з’явилися. Ось канапа — вона ще тепла. На цій подушці не розгладилася ще вм’ятина — щойно на ній хтось сидів. У повітрі плив солодкий запах пахощів — хтось тут тільки-но пройшов.
Якась аура ірреальності огортала палац, він, здавалося, снився йому в наркотичному сні. Деякі зали поринали в абсолютному мороці, до них вони не заглядали, інші були освітлені м’яким світлом, що виходило з коштовних каменів, котрі виблискували на стінах. Зненацька Натала скрикнула і судорожно вчепилася в плече Конана. Він миттю відкинув її й обернувся, готовий зустріти ворога віч-на-віч.
— Що сталось? — гарикнув він, нікого не побачивши. — Ніколи не хапай мене за плечі, руки повідламую! Ти чому кричала?
— Поглянь! — показала вона тремтячою рукою.
Кімерієць ковтнув слину. На матово поблискуючому столі з чорного дерева сяяв золотом посуд. У тарілках повно їжі, в чашках і келихах — вина.
— Бенкет! — шанобливо видихнув варвар. — Який ми зараз із тобою влаштуємо бенкет!
— Ми ж не чіпатимемо тут нічого? — голод боровся в голосі дівчини зі страхом. — Раптом хтось прийде…
— Лір ан маннанам ман лір! — вилаявся Конан, схопив Наталу й безцеремонно штовхнув її на позолочене крісельце, що стояло край столу. — Тут кишки з голоду зміями скручуються, а вона на двері озирається! Їж!
Сам він плюхнувся в крісло, що стояло з протилежного боку стола, схопив нефритовий келих і осушив його кількома великими ковтками. На його горло, що пересохнуло, цей гострий напій, схожий на червоне вино з якимсь екзотичним, невідомим йому присмаком, подіяв як бальзам. Угамувавши трохи спрагу, він із вовчим апетитом накинувся на їжу: на м’ясо невідомих тварин, на фрукти дивної форми. Глеки, амфори, тарілки — все дивної ювелірної роботи, виделки — з чистого золота. Втім, на виделки Конан звертав уваги менше за все, він рвав м’ясо руками, трощив кістки міцними зубами. Манери його більш цивілізованої супутниці теж навряд чи визнали б вишуканими у вищому колі, коли б побачили, з якою швидкістю зникали в її маленькому роті страви казкового столу. В голові шалено працюючого щелепами Конана раптом майнула думка, що їжа й вино можуть бути отруєними, проте він тут же забув про неї, мудро розсудивши, що краще померти від отрути, аніж з голоду.
Наївшись, Конан зручніше розлігся в кріслі і задоволено ригнув. Що ж, коли в цьому порожньому палаці повно свіжої їжі й напоїв, мають бути й люди. Хто знає, можливо, в кожному з цих темних закутків причаївся ворог. Проте, навіть якщо це й так, кімерієць ставився до цього абсолютно спокійно, він безмежно вірив у свої сили. На нього навалилася дрімота, і він поча уже серйозно подумувати над тим, що непогано було б прилягти і поспати кілька годин.
Натала, задовольнивши голод і спрагу, не позбулася своїх страхів і побоювань і навіть не думала про сон. Вона напружено вдивлялася в темряву під арками, де ховалося щось невідоме, таємне, мовчазне й жахливе. Зала, в якій вони сиділи, здалася їй раптом величезною, стіл — неймовірно довгим, а сама вона опинилася набагато далі від сонного велетня, ніж їй хотілося б. Натала схопилася, оббігла стіл і влаштувалася на колінах свого опікуна, нишпорячи по залі тривожним поглядом. Круті арки відкривали вхід до кількох інших приміщень, деякі з них були залиті м’яким рожевим світлом, інші потопали в мороці. Саме ці останні буквально приковували боязкий погляд дівчини.
— Ходімо ж, Конане, ходімо звідси! — благала вона. — Я почуваюся тут зле!
— Не крукай! Нічого поганого з нами не станеться… — почав було він, але тут щось зашаруділо, і цей звук у густіючій тиші прокотився громом.
ebooksa