Сонний вираз в очах незнайомця змінився безмежним здивуванням, потім у них з’явилося розуміння.
— Присягаюся Тогом! — вигукнув він. — Ти живий! Ти існуєш насправді! Хто ви? Як ви потрапили у Ксутал?
— Прийшли з пустелі, — пояснив похмуро Конан. — Ми ввійшли до міста надвечір, ледве живі й голодні, немов вовки, а тут бачимо — стіл зі стравами й жодної живої душі. Що нам залишалося робити? Ми сіли, вгамували голод і спрагу. Заплатити нам, щоправда, нічим. У мене на батьківщині гостя, навіть непроханого, перш за все годують, а у вас, людей цивілізованих, все, вочевидь, інакше… Ми прийшли з пустелі, туди ж і повернемося, не заподіявши нікому зла, бо — присягаюся Кромом! — не подобається мені це місто, в якому трупи носяться по вулицях, розмахуючи мечами, а сплячих пожирають якісь безглузді тіні!
Останні слова Конана буквально приголомшили незнайомця. Його обличчя миттєво пожовтіло.
— Що ти сказав? Тіні пожи…
— Тіні — не тіні, не знаю, як їх назвати. Щось таке, що приходить і йде, а від людини залишається одна-єдина крапля крові.
— Ви бачили? Що ви бачили? — незнайомця проймала дрож, його голос зривався.
— Лежав тут один на подіумі, — почав Конан, — несподівано бачимо, накриває його величезна тінь, а коли зникає…
Незнайомець уже не слухав. Він пронизливо завищав і кинувся навтіки. Ударившись об стіну на повороті, він упав, але одразу ж схопився і помчав геть, вигукуючи щось на повний голос. Конан стояв, не в силах зрушити з місця від подиву, дівчина з відчаєм чіплялася за його руку. Крик незнайомця швидко даленів, його підхоплювала луна, відбиваючись від стель незліченних приміщень. Зненацька крик обірвався на високій ноті — і все стихло.
— О Кром! — Конан тремтячою рукою витер піт з чола. — Це місто воістину прокляте! Ходімо звідси негайно!
— Примари! Примари! Тут все мертве! — ридала дівчина. — Ми приречені! Ми в пеклі! Так, це пекло! Ми померли там, у пустелі, а тут тільки наші примари! Духи-и-и-и!
Вона розридалася, і варвар сердито ляснув її своєю важкою п’ятірнею. Дівчина залементувала ще голосніше.
— Духи так не волають! — цілком резонно зауважив кімерієць. — Живемо, я ж відчуваю! А тут стоятимемо, їй-право, голів позбудемося. Ходімо!
Проте, ледве переступивши поріг наступної зали, вони зупинилися. Назустріч їм знову хтось ішов. Хтось або щось. Зіниці варвара звузилися, ніздрі затремтіли — він відчув тонкий запах пахощів, такий самий, як в одній із перших зал. Під аркою з’явилася неясно окреслена постать людини. Кімерієць невпевнено кашлянув, а Натала розкрила від здивування рота.
Перед ними стояла струнка, прекрасна дівчина, її чорні очі зачудовано дивилися на них з-під довгих вій. Весь її одяг складався з вузької пов’язки на стегнах, прикрашеної бісерною в’яззю й коштовними каменями. Синювато-чорне волосся важкою хвилею спадало на плечі, підкреслюючи алебастрову білизну шкіри. Її врода була такою сліпучою, що у варвара перехопило подих. Овал обличчя незнайомки був типово стигійським, проте в стигійок ніколи не траплялося такої білої шкіри.
— Хто ви? — запитала дівчина стигійською, її голос був високим і мелодійним. — Як ви сюди потрапили? З неба звалилися?
— А ти хто така? — запитанням на запитання грубо відповів варвар.
— Мене звуть Таліс, — сказала дівчина. — Я родом зі Стигії. Але розкажіть мені, нарешті, як ви потрапили до цього міста? Не може ж того бути, щоб ви прийшли сюди з доброї волі.
— Не може бути, говориш! — спалахнув кімерієць. — Це того, що ми тут бачимо, не може бути! Ми ледве дісталися сюди на заході сонця, ледве живі від голоду і спраги. Біля воріт валявся якийсь труп, який через пару хвилин напав на мене з мечем у руках. Ми зайшли до палацу й бачимо — стіл заставлений їжею та глеками з вином. Потім натрапили на сплячого чоловіка, який раптом зник, коли його накрила якась тінь… — кімерієць уважно спостерігав за дівчиною і помітив, що та зблідла, — накрила, отже, тінь, а потім…
— Що потім? — стигійка явно подолала страх. — Кажи ж! Я чекаю!
ebooksa