Один зі стражників розкрив перед ними двері до коридору, що не відрізнявся від інших приміщень міста. Проте було видно, що тут мешкають люди. З яшмових стін звисали оксамитові полотнища, пишні килими застеляли пурпурну підлогу, сидіння і дивани зі слонової кістки були вкриті м’якими атласними подушками.
Коридор закінчувався оздобленими дверима, які ніхто не охороняв. Техотль безцеремонно штовхнув двері й завів товаришів до чималої зали, де зо тридцять смаглявих чоловіків та жінок підхопилися з подушок і зустріли їх здивованими вигуками.
Чоловіки, за винятком одного, були схожі на Техотля, але темношкірі, з дикими очима, жінки мали своєрідну вроду. Вони були зодягнені в золотисті шаровари й короткі шовкові спідниці, підперезані розшитими золотом шарфами. Їхнє чорне волосся до плечей перехоплювали срібні обручі.
У кріслах зі слонової кістки на яшмовому постаменті51 сиділа пара, яка відрізнялася від решти. Величезний чоловік із надзвичайно широкими грудьми й бичачою шиєю, єдиний серед чоловіків, мав розкішну сріблясто-чорну бороду до пояса. Одяг його був із пурпурного шовку, широкі рукави оголяли м’язисті руки.
Жінка, яка сиділа поряд із ним, схопилася з приглушеним криком і, ледве поглянувши на Конана, спрямувала палаючий погляд на Валерію. Вона була висока, гнучка — і, поза сумнівом, найвродливіша в цій залі. Одягом вона була не надто обтяжена — два шматки яскраво-червоної із золотом матерії заміняли їй спідницю. Пов’язка на грудях і обруч на голові були прикрашені діамантами. І лише у неї, єдиної зі всього цього смаглявого народу, не було звичайного шалу в очах.
Вона не зронила ні слова й лише стояла зі стиснутими кулаками, вдивляючись у Валерію.
Чоловік на троні зі слонової кістки аж ніяк не змінив виразу обличчя.
— Князю Ольмек! — звернувся до нього Техотль і вклонився, широко розкинувши руки. — Я привів союзників зі світу за лісом. У Залі Тецкоті Палаючий Череп убив мого товариша Хицмека…
— Палаючий Череп! — залою пробіг переляканий гомін.
— Саме так! Я повернувся й побачив Хицмека на підлозі з перерізаним горлом. І, перш ніж я схаменувся, Палаючий Череп напав на мене. Я глянув на нього, і кров захолола в моїх жилах, і мозок розтанув у моїх кістках. Я не міг ані втікати, ані битися — тільки чекав удару. І тоді з’явилася ця білошкіра жінка й зарубала його своїм мечем. Слухайте — це був всього лишень пес із Ксоталанка, який пофарбував свою шкіру в білий колір і надягнув на голову череп давнього чаклуна! Тепер цей череп розлетівся на сто шматків, а той, хто його носив, мертвий!
Невимовна жорстока радість звучала в останніх його словах, і дикі крики слухачів вторили їй.
— Це ще не все! — закричав Техотль. — Слухайте далі. Коли я заговорив із нею, на нас напали четверо ксоталанкійців! Я вбив одного — ось рана, залишена ним, вона сама свідчить про жорстокий бій. Двох убила вона. Але нам уже погано доводилося, коли в боротьбу вступив цей воїн і розбив голову четвертому! Так! П’ять цвяхів з яскраво-червоними головками вб’ємо ми в стовп помсти!
Він указав на колону з чорного дерева, що зводилася над тронним постаментом. Сотні яскраво-червоних цяток укривали її відшліфовану поверхню — червоноголові цвяхи, убиті в чорне дерево.
— П’ять червоних цвяхів за п’ять ксоталанкійських життів, — тріумфував Техотль, і жахаюча радість, написана на лицях людей, позбавляла їх людського вигляду.
— Хто ці люди? — запитав Ольмек низьким голосом, що нагадував віддалений рев буйвола.
Ніхто з мешканців Ксухотля не говорив голосно, немов тиша порожніх кімнат і безлюдних залів панувала й у їхніх душах.
— Я Конан із Кімерії, — відповів варвар. — А ця жінка — Валерія з Червоного Братства, аквилонська піратка. Ми дезертирували з армії на кордонах Дарфару і хочемо дістатися узбережжя.
— Ви ніколи не дістанетеся узбережжя! З Ксухотля немає виходу! Решту життя ви проведете в цьому місті!
Жінка на троні говорила це голосно й швидко.
— Що ти маєш на увазі? — прогарчав кімерієць, поклавши долоню на руків’я меча, і став так, аби бачити всю залу. — Чи ви маєте нас за полонених?
ebooksa