Конан, варвар із Кімерії

22
18
20
22
24
26
28
30
2

У величезній залі з полірованими дерев’яними панелями на стінах, товстими м’якими килимами на підлозі зі слонової кістки й високою стелею, оздобленою дивовижної краси ліпленням, за столом із такої самої слонової кістки, але інкрустованої золотом, сидів молодик, чиї широкі плечі й засмагла шкіра різко контрастували з оточуючою його розкішшю. Чоловік, подібний до нього, мав би набагато природніший вигляд на тлі суворих гірських вершин чи в степу, наскрізь пронизаному вітром. У кожному його русі відчувалася величезна фізична сила. Якщо він сидів нерухомо, то це була нерухомість бронзової статуї, якщо починав рухатися, то з грацією дикої кішки.

Його одяг був зшитий із коштовних тканин, але відрізнявся простотою крою й повною відсутністю оздоб. Він, судячи з усього, не визнавав перснів та інших прикрас, лише у волоссі зблискував простий срібний обруч, що утримував над чолом підстрижену чорну гриву.

Він поклав золоте стило, яким щось писав на спеціальній дощечці, яка лежала перед ним, сперся підборіддям на величезний кулак і заздрісно подивився на людину, що возилася зі своїм обладунком поряд із ним. Той зашнуровував позолочені лати на боку, стягуючи їх якомога тугіше, і неуважно насвистував веселеньку мелодію — не зовсім звична поведінка придворного перед лицем короля.

— Просперо, — сказав чоловік за столом, — ці кляті справи мене замучили. Я втомився так, як не втомлювався навіть тоді, коли з ранку до вечора махав мечем на полі бою.

— Звикай, від цього тепер ніде не дінешся, — відповів чорноокий пойнтайнець. — Ти — король, і це частина твоїх повсякденних обов’язків.

— Якби ти знав, як мені хочеться поїхати з тобою в Немедію, — заздрість Конана на очах зростала. — Мені здається, що я вже цілу вічність безвилазно стирчу в цьому палаці і минули десятки років відтоді, як я востаннє сідав на коня. Але Публій твердить, що справи державні вимагають моєї присутності в місті. Ти знаєш, коли я надів корону Нумедідеса, то думав, що досяг межі бажань. Та з’ясувалося, що захопити трон — одне, і абсолютно інше — управляти королівством. Був час, коли я вважав, що будь-які питання легко вирішуються мечем, зараз мені починає здаватися, що меч — узагалі не помічник у державній політиці. Коли я повалив Нумедідеса, усі вважали мене визволителем. А подивися, що відбувається тепер? Вони встановили статую старого негідника в храмі Мітри, кидаються перед нею ниць, моляться йому, як святому, що прийняв мученицьку смерть від рук варвара. Коли я з бою в бій вів війська королівства до перемоги, вони великодушно забували, що я чужинець, але тепер ніяк не можуть мені цього пробачити. Тепер вони палять пахощі і ставлять свічки перед статуєю Нумедідеса — всі: і ті, хто лише чудом уникнув лап його катів, і ті, хто втратив синів, замучених ними в підземеллях, і навіть ті, чиїх дружин або доньок цей старезний розпусник забрав до свого гарему. Ах, які бовдури!

— У всьому цьому чимала частка вини Рінальдо, — сказав Просперо, затягуючи тугіше пояс. — Він співає підбурювальні пісеньки на всіх площах столиці. Заточіть його в одну з веж, хай викрикує там свої безглузді пісні, поки й посиніє.

Конан струсонув лев?ячою гривою.

— Ні, Просперо, це не має сенсу. Великий поет завжди сильніший від короля. Його пісні варті більше, аніж навіть королівський скіпетр. Я помру, і мене забудуть, а пісні Рінальдо житимуть вічно. Ні, Просперо, — продовжував король, і тінь набігла на його обличчя. — За всім цим ховається щось більше, ніж талант шаленого поета. Я відчуваю це так само, як і в юності відчував, де у високій траві лежить тигр, хоч аж ніяк не міг його бачити. В усій країні помітне якесь приховане хвилювання. Я нині, немов мисливець біля маленького багаття посеред густого лісу, який швидше уявляє собі, аніж відчуває шерех скрадливих кроків хижаків. Ах, якби це було щось відчутне, проти чого я міг би витягти свій меч. І, кажу тобі, це не випадковість, що пікти останнім часом усе частіше нападають на прикордонні області. Думаю, що мені самому час вирушити туди, аби в усьому розібратися на місці.

— Публій боїться змови. Він уважає, що тебе хочуть виманити на кордон, аби загнати там у пастку, — нагадав йому Просперо, накидаючи шовковий плащ на обладунки й повертаючись перед дзеркалом. — Тому він і умовляє тебе залишитися в місті. Я не сумніваюся, що ти маєш рацію і твоя інтуїція варвара тебе не обманює, — в королівстві справді щось відбувається, але найманці й армія на нашому боці, що ж до Чорних Драгунів, усі пойнтайнці дали тобі клятву вірності. Єдина реальна небезпека — прямий замах на твоє життя, але цьому перешкодять охоронці, що стережуть тебе вдень і вночі. Над чим ти, до речі, там клопочешся?

— Над картою, — з гордістю відповів Конан. — Наші карти непогані, якщо йдеться про землі на півдні, сході чи заході, та ось щодо півночі — напропале брешуть. Тому я сам узявся за карту півночі. Поглянь сюди! Це ось Кімерія, де я народився. А ось…

— Асгард і Ванахейм! — Просперо здивовано дивився на карту. — О Мітро, я вважав ці країни легендою!

Конан усміхнувся й мимоволі провів кінчиками пальців по шрамах на своєму смаглявому обличчі.

— Якби ти виріс на північному кордоні Кімерії, то ставився б до них зовсім Інакше. Асгард розташований на півночі, а Ванахейм на північному заході від Кімерії, і на цих кордонах буяє війна, що ніколи не стихає.

— А що за люди живуть там, на півночі? — запитав Просперо.

— Вони високі на зріст, світлошкірі і з блакитними очима. Їхній бог — крижаний гігант Імір, і кожне плем’я має свого власного короля. Вони б’ються цілими днями, а ночами п’ють пиво і на повний голос співають диких войовничих пісень…

— Тут ти мало чим від них відрізняєшся, — посміхнувшись, сказав Просперо. — Ти багато й жадібно п’єш, та й улюблені свої пісні ти, швидше, викрикуєш, аніж співаєш.

— Схожі країни, схожі й люди, які в них живуть, — сказав, усміхнувшись, король. — І там, і там під вічно сірим небом здіймаються височезні гори — голі чи покриті дрімучими лісами, з пустелями-долинами, де гуляють крижані вітри.

— Тоді немає нічого дивного в тому, що й люди там такі само дикі й суворі, — Просперо знизав плечима й мимоволі пригадав теплі рівнини і повільні блакитні річки своєї батьківщини — Пойнтайну, південної провінції Аквилонії.

— Усі вони приречені, — пробурмотів Конан. — І вони, і ті, хто прийде їм на зміну. Їхні боги — Кром і його похмурі брати, що царюють у країні Вічних Туманів, Королівстві Мертвих. Мітра бачить — тутешні боги мені набагато миліші.