Полум’я спалахнуло й обпало, почало згасати. Почала вимальовуватися туманна постать. Спочатку Конан подумав, що це сам Зогар і є, загорнутий у зелений вогонь, але він був вищий на зріст — вищий від Конана, а в обличчі було щось диявольське, хоча він мав такі самі вузькі очі й гострі вуха, як і чаклун, От тільки очі були червоні, як вуглини.
Торс істоти, довгий і тонкий, був покритий зміїною лускою. Руки були людськими, але ноги закінчувалися трипалими лапами, як у гігантського птаха. По всьому тілу пробігали мерехтливі сині вогники.
І раптом ця тварюка повисла просто над ним, хоч і не робила жодного руху. Довга рука, озброєна серпоподібними кігтями, зметнулась і націлилася до його шиї. Конан дико закричав, відганяючи ману, і відскочив убік, одночасно метнувши сокиру. Демон ухилився від удару з неймовірною спритністю і знову огорнувся вогнем.
Коли демон убивав інших, його союзником був страх. Але Конан не боявся. Він знав, що кожна істота, одягнена в земну плоть, може бути вражена зброєю, якою б страшною вона, ця істота, не була.
Удар пазуристої лапи зірвав з нього шолом. Трішки б нижче — і голова злетіла б із плечей. Жорстока радість охопила варвара, коли його меч устромився в підчерев’я чудовиська. Конан ухилився від наступного удару і звільнив меч. Кігті проорали його груди, розриваючи зв’язки кольчуги, немов нитки. Але наступна атака кімерійця була подібна до стрибка голодного вовка. Він опинився між лап чудовиська і ще раз із силою встромив меча йому в черево. Він чув, як довгі кігті розривають кольчугу на спині, добираючись до тіла, відчував, як холодний вогонь огортає його самого. Раптом Конан вирвався з ослаблих лап, і його меч учинив смертоносний помах.
Демон захитався й упав на бік. Голова його трималася на тонкій смужці шкури. Іскри, що пробігали його тілом, з голубих стали червоними й покрили все тіло демона. Конан почув запах смаженого м’яса, струсив з очей кров і піт, обернувся й побіг лісом. По його поранених руках і ногах стікала кров. Потім він побачив десь на півночі заграву — можливо, то горів будинок. За спиною почулося знайоме виття. Він побіг швидше.
8. КІНЕЦЬ КОНАЙОХАРИ
Сутички на берегах Громової Річки; жорстока битва під стінами Велітріума; немало потрудилися сокира й смолоскип, і не одна хатина перетворилася на попіл, перш ніж відступила розмальована орда.
Затишшя після цієї бурі було особливим: люди, збираючись, говорили впівголоса, а воїни в закривавлених бинтах мовчки пили в тавернах своє пиво.
В одній із таких таверн сидів Конан-кімерієць і сьорбав із величезного кухля. До нього підійшов худорлявий слідопит з перев’язаною головою й рукою в лубку. Він один залишився живим із гарнізону форту Тускелан.
— Ти ходив із солдатами на руїни форту?
Конан кивнув.
— А я не міг, — сказав слідопит. — Сутички не було?
— Пікти відступили за Чорну Річку. Щось їх налякало, але тільки чорт їх знає, що то було.
— Говорять, там і ховати не було чого?
Конан кивнув.
— Самий попіл. Пікти звалили всі трупи в купу і спалили, перш ніж піти. І своїх, і людей Валанна.
— Валанн загинув одним із останніх у рукопашній, коли вони перелізли через частокіл. Вони хотіли взяти його живим, але він не дався — змусив, щоб його вбили. Нас десятьох узяли в полон — ми надто ослабли від ран. Дев’ятьох зарізали відразу. Але тут здох Зогар Заг. Мені вдалося вибрати мить і втекти.
— Зогар Заг помер?! — вигукнув Конан.
— Помер. Я сам бачив, як він подихав. От чому під стінами Велітріума пікти вже не билися з колишньою люттю. Дивно все це було. У бою він не постраждав. Танцював серед убитих, розмахував сокирою, якою прорубав голову останньому з моїх товаришів. Потім завив і кинувся на мене, але раптом захитався, випустив сокиру, скорчився і зарепетував так, як жодна звірюка не кричить перед смертю. Він упав межи мною й багаттям, на якому вони збиралися мене підсмажити, з пащі у нього пішла піна, він витягнувся, і пікти залементували, що він здох. Поки вони голосили, я звільнився від мотузок і втік до лісу.
ebooksa