— Якби не вони, такий міцний дикун, як ти, зміг би прожити на хресті й кілька днів. Отже, нехай облишить тебе всяка надія, я навіть не поставлю варти. Глашатаї повідомили в місті, що той, хто спробує зняти твоє живе чи мертве тіло з хреста, буде живцем спалений зі всією ріднею. А слово моє в Каурані нині надійніше від будь-якої варти. Я спеціально наказав поставити хрест якнайдалі від стін міста, щоб не заважати стерв’ятникам…
Констанцій підкрутив вуса і, дивлячись Конану прямо в очі, глузливо посміхнувся:
— Ну, капітане, бажаю успіху. Я згадаю тебе тоді, коли Тараміс опиниться в моїх обіймах.
Кров знову бризнула з пробитих долонь жертви. Кулаки, величезні, мов коровай, зімкнулися на головках цвяхів, заграли м’язи на могутніх плечах, і Конан, вигнувшись уперед, плюнув в обличчя Констанцію. Той лише розсміявся, витер плювок і повернув коня.
— І ти згадай про мене, коли грифи почнуть тебе терзати, — кинув він через плече. — Стерв’ятники в пустелі надто ненажерливі. Траплялося мені бачити, як чоловік висів на хресті годинами — з видзьобаними очима, з оголеним черепом і без вух, перш ніж криві дзьоби обривали нитку його життя.
І, не озираючись більше, погнав коня у бік міста — стрункий, ніби влитий у сідлі, у блискучих обладунках. Поряд скакали його могутні бородані, здіймаючи дорожну куряву.
Сутеніло. Уся округа, здавалося, вимерла. Навкруги не було жодної живої душі. Для розіпнутого капітана Кауран, розташований усього за милю від нього, міг з таким самим успіхом знаходитися в далекому Кхитаї чи існувати в іншому столітті.
Конан струсив піт із лоба й обвів каламутним поглядом такі знайомі місця. По обидва боки міста й за ним тягнулися пишні луги, темніли виноградники, мирно паслася худоба. На горизонті видніли селища. Ближче, на південному заході, сріблястий блиск позначав русло річки, за якою відразу ж починалась і простягалася до безкінечності пустеля.
Конан оглядав ці простори, ніби яструб, який, потрапивши у сильце, дивиться на небо. Засмагле тіло кімерійця блищало в промінні вечірнього сонця. Гнівне тремтіння охоплювало варвара, коли він кидав погляд на вежі Каурана. Це місто зрадило його, заплутало в інтригах, — і ось він висить на дерев’яному хресті, наче заєць, прибитий до стовбура дуба влучним списом.
Невгамовна жадоба помсти затьмарювала решту думок. Прокльони лилися з Конана суцільним потоком. Ввесь усесвіт для нього зараз містився в чотирьох залізцях, що обмежили йому свободу й життя. Знову, як сталеві канати, напружилися могутні м’язи, і піт виступив на посірілому тілі кімерійця, коли він, використовуючи плечі як важелі, спробував витягнути з хреста довгі цвяхи. Марено — вони були забиті як слід. Тоді він спробував здерти долоні зі цвяхів, і — не дикий біль зупинив його, а безнадійність. Головки були досить товстими й широкими.
Уперше в житті гігант відчув себе безпорадним. Голова його схилилася на груди…
Коли почувся шум крил, він ледве зміг підвести голову, аби побачити тінь, що падала з неба Він інстинктивно примружився й відвернувся, тому гострий дзьоб, націлений в око, тільки роздер щоку. З рота Конана вирвався хрипкий відчайдушний крик, і налякані стерв’ятники розлетілися. Втім, недалеко.
Кров зі щоки стекла на губи Конана. Він облизнувся і, відчувши солоний присмак, сплюнув. Жорстока спрага мучила його; минулої ночі він як слід випив, а ось води від самого ранку перед боєм на майдані не зробив жодного ковтка. Він дивився на далеку річкову гладінь, немов грішник, що вигулькнув на мить із пекельної печі. Він згадував пружні річкові потоки, які йому доводилося долати, роги, наповнені пінявий пивом, келихи іскристого вина, які йому траплялось із недбалості чи з перепою виливати на підлоги заїздів. І міцно зціпив щелепи, щоб не завити від нездоланного відчаю.
Сонце спускалося за горизонт — похмура бліда куля занурювалася в огненно-червоне море. На яскраво-червоному тлі неба, немов уві сні, чітко вимальовувалися міські вежі. Конан поглянув угору — небокрай відливав червоним. Це втома застеляла йому очі багряною пеленою. Він облизнув почорнілі губи і знову глянув на річку. І річка була яскраво-червоною.
Шум крил почувся знову. Він підвів голову і палаючими очима дивився на силуети, що кружляли над ним. Криком їх уже не налякаєш. Один із величезних птахів почав знижувати кола, Конан щосили закинув голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.
Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, — і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.
Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати — отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.
— Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?
— Ніколи в житті не бачив нічого подібного!
Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.
ebooksa