— Відьмацький знак! — Тараміс відсахнулася.
— Атож! — сповнений ненависті регіт був гострим, як лезо кинджала. — Прокляття королівського дому Каурана! Досі на торгових майданах наївні дурні розказують ці байки про те, як перша з нашого роду королева зійшлася з повелителем пітьми і народила від нього доньку, ім’я якої пам’ятають і донині. І відтоді кожні сто років з’являється в аскаурійській династії дівчинка з яскраво-червоним півмісяцем. “Хай раз на століття та вродиться відьма!” — так звучить давнє прокляття. І воно збувається! Деяких із нас убивали при народженні — так хотіли вчинити й зі мною. Інші залишалися жити відьмами — горді доньки Каурана, позначені пекельним півмісяцем на мармуровому тілі, і кожна з них звалася Саломеєю! Завжди була і завжди з’являтиметься відьма Саломея. Навіть коли зійдуть з полюсів вічні льоди, аби обернути світ на порох, навіть коли наново відродяться царства земні — все одно ходитиме світами величною ходою Саломея, і чари її неволитимуть чоловіків, і з її примхи відрубуватимуть голови наймудрішим!
— Але ж ти… ти…
— Що я? — очі відьми спалахнули зеленим вогнем. — Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно — а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.
Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, — це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому…
Вона загадково посміхнулася і продовжувала:
— Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього-навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж — усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі — владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.
— Що це означає? — ображена Тараміс схопилася. — Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте…
Саломея злобно засміялася.
— Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?
— Це шеміти-найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.
— А що їх привело на наші терени?
Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:
— Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.
— Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?
Тараміс гнівно глянула на сестру:
— Звідки ти знаєш?
Відьма знизала плечима й запитала:
— Чи можна повірити, що ти відмовила такому красеню?
— Авжеж! — відповіла Тараміс. — Невже ти, принцеса крові, могла подумати, що королева Каурана дасть іншу відповідь? Щоб я вийшла за волоцюгу з руками по лікоть у крові, якого з ганьбою вигнали з рідної землі, за ватажка банди найманих убивць і грабіжників? Мені не слід було взагалі впускати цих чорнобородих різників у межі Каурана. Але ж він ув’язнений у Південній вежі, і мої гвардійці пильно його стережуть. Завтра я накажу, щоб його орда покинула королівство, а він буде в заручниках доти, поки не піде останній солдат, Наші воїни зараз не патрулюють місто, але я попередила Констанція, що він головою поплатиться за будь-яку шкоду, заподіяну землеробам і пастухам!
ebooksa