“Сеньйорито Солано, я маю велику таємницю”.
Записку цю, очевидно, одержав Александро — старший із синів Солано, бо відразу помчав до дверей, випереджаючи покоївку.
— Кажи, у чому справа! — накинувся він на товстого китайця. — Що там таке? Розповідай! Мерщій!
— Вельми гарна справа. — І Пин не без задоволення відзначив схвильованість Александро. — Я заробляю великі гроші. Я купую… як це називається?.. таємниці. Я продаю таємниці. Надто гарна річ.
— Що тобі відомо про сеньйориту Солано? — крикнув Александро, хапаючи його за плече.
— Все. Вельми важливі відомості…
Але Александро вже не в володів собою. Він ледве не поволік китайця прямо до вітальні, де сидів Енріко.
— У нього є новини про Леонсію! — крикнув Александро.
— Де вона? — хором вигукнули Енріко та його сини.
“Ого!” — майнуло в голові І Піна. Такий загальний запал хоч і сприяв його витівці, проте схвилював навіть його самого.
Зрозумівши його міркування як переляк, Енріко підняв руку, наказуючи синам замовкнути, і спокійно звернувся до свого гостя:
— Де вона?
“Ого! — знову подумав І Пин. — Сеньйорита, виходить, пропала. Це нова таємниця. Вона може дещо принести І Пину. Вродлива дівчина з такої знатної і багатої родини десь поділася, — у латиноамериканській країні такі відомості вигідно мати. Якогось дня вона може одружитися — були ж такі чутки в Колоні! — а потім колись може посваритися з чоловіком або чоловік з нею, і тоді вона або її чоловік, — то байдуже, хто з них, — може заплатити значну суму за цю таємницю”.
— Ця сеньйорита Леонсія, — сказав він нарешті з хитрою скрадливістю, — вона не ваша дочка. У неї інші тато й мама.
Проте на Енріко, пригніченого загибеллю Леонсії, давня сімейна таємниця, повідомлена йому китайцем, не справила ніякого враження.
— Авжеж, — підтвердив Енріко. — Я взяв її за дочку, коли вона була ще дитиною, але про це ніхто з чужих не знає. Дивно, що ви це знаєте. Та мене не цікавить те, що мені і без вас відомо. Мене цікавить зараз інше: де вона?
І Пин поважно і співчутливо похитав головою.
— Це зовсім інша таємниця, — сказав він. — Можливо, я довідаюся про неї теж. Тоді я продам її вам. А поки в мене є давня таємниця. Ви не знаєте, хто були тато і мама сеньйорити Леонсії. А я знаю.
Старий Енріко не зумів приховати цікавості, викликаної цим інтригуючим повідомленням.
— Говори, — наказав він. — Назви імена, доведи, що не справді так, і я винагороджу тебе.