— Я й не пропоную тобі купити його, старий дурню. Але коли ти вже завів про це мову, то скільки ж даси за нього?
— Хай дарує мені вельмишановний сеньйор, як я вже мав честь сказати вам — я вельми бідна людина. Бувають дні, коли я не можу витратити і десяти сентаво, щоб купити собі шматок несвіжої риби; бувають дні, коли я не можу собі дозволити навіть ковтка дешевого червоного вина, а воно ж корисне для мого здоров’я — я дізнався про це ще змолоду, коли служив підмайстром в Італії. Я вельми бідний і не купую дорогих каменів…
— Навіть якщо можна потім перепродати їх з вигодою для себе? — перебив його Торес.
— Лише в тому разі, коли цілком певен, що вигода буде, — проказав старий. — Так, тоді я куплю, але через мою бідність я не можу багато заплатити. — Він узяв камінь і довго уважно розглядав його. — Я дам за нього, — нерішуче почав він, — я дам… але прошу вас, високоповажний сеньйоре, зрозумійте, що я вельми бідна людина. Сьогодні я з’їв тільки ложку цибульного супу та скоринку хліба з ранковою кавою…
— О Господи, ну скільки ж, нарешті, ти мені даси за нього, старий дурню?! — громовим голосом заволав Торес.
— П’ятсот доларів, і то сумніваюся, чи зароблю я щось на ньому.
— Золотом?
— Ні, мексиканськими доларами, — відповів ювелір; це означало рівно половину, і Торес зрозумів, що старий хитрує. — Звичайно, мексиканськими, тільки мексиканськими! Ми всі наші розрахунки ведемо в мексиканських доларах.
Почувши, що за такий маленький камінчик дають таку велику суму, Торес зрадів, але розіграв обурення і потягнувся, щоб узяти свого власність назад. Проте старий швидко відсмикнув руку з камінцем, не бажаючи випустити вигідної угоди.
— Ми з вами давні друзі! — У голосі старого з’явилися верескливі нотки. — Я знаю вас ще відтоді, як ви дитиною приїхали до Сан-Антоніо з Бокас-дель-Торо. Гаразд, заради дружби я сплачу вам цю суму золотом.
Тільки тепер Торес цілковито уявив собі, яка велика цінність скарбів Королеви, що їх Загублені Душі викрали в давнину зі схованки майя.
— Чудово, — сказав Торес і швидким, вишукано ввічливим рухом відібрав у ювеліра камінь. — Ця коштовність належить одному моєму приятелю. Він хотів позичити в мене грошей під її заставу. Тепер завдяки вам я знаю, що можу позичити йому до п’ятисот доларів золотом. І я буду щасливий наступного разу, коли ми зустрінемося в пулькерії, піднести вам скляночку — та що це я — стільки скляночок, скільки вам захочеться, легкого, червоного, корисного для здоров’я вина.
Торес вийшов із крамниці, не приховуючи свого презирства до обдуреного ним ювеліра. І не без внутрішньої радості він подумав, що ця хитра іспанська лисиця Фернандес, без сумніву, запропонував йому тільки половину справжньої вартості каменя.
Тим часом Леонсія, Королева і двоє Морганів спускалися в каное річкою Гвалакою і значно швидше, аніж Торес, досягли узбережжя. Але перед самим їхнім прибуттям на гасієнду Солано там трапилося щось таке, чому тоді не падали належного значення. Звивистою стежиною до гасієпди повільно піднімався досить дивний відвідувач, який колись бував тут; його супроводжувала старезна бабуся в чорній шалі, з-під якої визирало худорляве, зморшкувате обличчя.
То був середніх років китаєць, товстий і круглолиций. Його обличчя світилося добродушністю, властивою товстим людям. Звали його І Пин. Він мав м’які манери, вкрадливі і такі ж солодкі, як його ім’я. До старенької, що дріботала з ним поруч, важко спираючись на його руку, він був надзвичайно уважний. Коли вона спотикалася через слабість і втому, він зупинявся і чекав, поки вона відпочине і набереться сил. Тричі за час підйому він давав їй по ложечці французького бренді зі своєї кишенькової фляги.
Посадивши бабусю в тінистому куточку подвір’я, І Пин сміливо постукав у парадні двері. Звичайно, заявляючись кудись у своїх справах, він користувався чорним ходом, але досвід і розум підказували йому, коли потрібно користуватися парадними дверима.
Покоївка-індіанка, відчинивши йому, пішла доповісти про нього у вітальню, де сидів зі своїми синами безутішний Енріко Солано: він ніяк не міг заспокоїтися після того, як Рікардо привіз звістку про загибель Леонсії в печері майя. Покоївка повернулася на ґанок і передала відвідувачу, що сеньйор Солано погано себе почуває і нікого не приймає. Усе це вона сказала досить шанобливо, хоча перед нею був простий китаєць.
— Гм, — сказав І Пин і взявся вихваляти себе, щоб викликати до себе більше поваги і спонукати покоївку вдруге піти до хазяїна і передати йому записку.
— Адже я не якийсь кулі[33]. Я пристойний китаєць. Я багато учився в школі. Я говорю іспанською мовою. Я говорю англійською мовою. Я пишу іспанською. Я пишу англійською. Дивись: зараз я напишу дещо іспанською сеньйорові Солано. Ти не вмієш писати і не прочитаєш, що я написав. А я написав, що я — І Пин. І живу в Колоні. Прийшов сюди, щоб побачити сеньйора Солано. У мене до нього важлива справа. Надто важлива. Вельми таємна. Я написав усе це тут, на папері, але ти не можеш цього прочитати.
Проте він не сказав служниці, що його записка закінчувалася словами: