— А ти що скажеш? — запитав Сліпий Розбійник у пеона. — Що скажеш ти, пеоне, що стільки витерпів і знову став сьогодні людиною, напівмайя, любитель вродливих жінок? Чи мусить він померти собачою смертю, бо за нього не хочуть заплатити викуп?
— Він жорстока людина, — проговорив пеон. — Але чомусь серце моє сьогодні надто жалісливе. Якби в мене було десять тисяч доларів, я сам би заплатив за нього. А коли б, свята і справедлива людино, я мав двісті п’ятдесят песо, то навіть повернув би борг плантатору, від якого мене тепер звільнили.
Лице сліпого змінилося, немов осяяне внутрішнім світлом.
— Твоїми вустами сьогодні говорить Бог, о відроджений до життя! — схвально сказав він.
Але-цієї миті Френк, поспішно надряпавши щось у своїй чековій книжці, простягнув метисці чек, на якому навіть ще не встигло висохнути чорнило.
— Дозвольте мені теж сказати слово, — проговорив він. — Хоч цей чоловіки негідник і заслуговує собачої смерті, не треба, аби він умирав, — хай живе.
Метиска голосно прочитала чек.
— Не треба нічого пояснювати, — зупинив Сліпий Розбійник Френка. — Я не такий уже дурний, і не завжди я жив у Кордильєрах. Я здобув комерційну освіту в Барселоні. Я знаю банк “Кемікл нейшпл” у Нью-Йорку і колись вів з ним справи через своїх представників. Це чек на десять тисяч доларів. Чоловік, який виписав його, уже сказав сьогодні правду. Чек — дійсний. Той, хто платить викуп за свого ворога, має бути або надто добрим, або божевільним, або вельми багатим — одне з трьох. Скажи ж мені, чоловіче, чи не винна в цьому вродлива жінка?
І Френк, не сміючи глянути ні праворуч, ні ліворуч — ні на Леонсію, ні на Генрі, — а дивлячись прямо в обличчя Сліпого Розбійника, відповів так, як і слід було відповісти.
— Так, Суворий суддя, у цьому винна чарівна жінка.
РОЗДІЛ XII
На тому самому місці, де по дорозі в гори люди в полотняних рясах зав’язали бранцям очі, кавалькада зупинилася. Вона складалася з кількох розбійників, які конвоювали Леонсію, Генрі і Френка верхи на мулах, з пов’язками на очах, і пеона — теж з пов’язкою на очах, але він ішов пішки. Десь за півгодини до цього, під таким же конвоєм, тут проїхала інша кавалькада, що складалася з плантаторів, Тореса і начальника поліції з жандармами.
З дозволу суворого проводиря розбійників полонені зняли з очей пов’язки.
— Схоже, що я вже тут був, — зауважив, розсміявшись, Генрі, який відразу впізнав бачені раніше місця.
— Здається, нафта все ще горить, — сказав Френк, показуючи на обрій, затьмарений чорним димом. — Поглянь, пеоне, на справу своїх рук! Для бідняка, у якого немає нічого, ти найбільший марнотратець, яких я будь-коли зустрічав. Кажуть, що нафтові королі, напившись, припалюють сигари тисячодоларовими банкнотами, а ось ти спалюєш мільйон доларів щохвилини.
— Я не бідняк, — з таємничим виглядом гордо заявив пеон.
— Переодягнений мільйонер! — пожартував Генрі.
— Де ж ти тримаєш свої капітали? — додала Леонсія. — У банку “Кемікл нейшнл”?
Пеон, не зрозумівши дотепів, але зміркувавши, що з нього глузують, ображено замовк.
Тут заговорив суворий проводир розбійників: