— Так, — заявив пеон. — Вони били мене. Усі мене били. І ці били без жодних підстав. У мене вся рука в крові, а тіло в саднах і синцях. Я знову прошу захисту й звинувачую цих двох у несправедливості.
Ватажок кивнув і жестом наказав своїм людям роззброїти полонених і рушити в дорогу.
— Справедливості!.. Я теж вимагаю справедливості, однакової для всіх! — крикнув Генрі. — А в мене руки зв’язані за спиною. Нехай тоді усіх зв’яжуть або ж розв’яжуть і нас. Адже зв’язаному йти важко.
Тінь посмішки ворухнула вуста ватажка, і він звелів своїм людям розрізати ремені — переконливий доказ того, що скарга Генрі була справедлива.
— Ух! — Френк лукаво подивився на Леонсію і Генрі. — Якщо мені не зраджує пам’ять, то десь з мільйон років тому я мешкав у одному тихому, глухому містечку на ймення Нью-Йорк, де ми наївно уявляли себе запеклими шибениками, бо грали в гольф, воювали з Таммані-ґоллом[26], якось допомогли відправити на електричний стілець інспектора поліції і хвацько брали прикуп, маючи чотири взятки на руках.
— Бач! — вигукнув через півгодини Генрі, коли вони вийшли на перевал, з якого відкрилася гірська панорама. — Дідько б узяв! Ці довгополі хлопці з рушницями не такі вже й дикуни. Глянь-но, Френку! У них тут ціла система сигналізації! Бачиш те дерево, а ген те, велике, на тім боці ущелини. Подивися, як рухаються гілки.
Останні кілька миль полонених вели із зав’язаними очима, потім, не знімаючи з них пов’язок, впустили до печери, де сидів той, хто уособлював Сувору Справедливість. Коли пов’язки були зняті, вони побачили, що перебувають у просторій і високій печері, освітленій безліччю смолоскипів, а перед ними на троні, висіченому в скелі, сидить сліпий чоловік у полотняній рясі; біля його ніг, торкаючись плечем його коліна, вмостилася красуня метиска. Сліпий заговорив; голос у нього був чистий і дзвінкий, як срібний дзвіночок, а мова — людини, навченої роками і тяжким життєвим досвідом.
— Ви волали до Суворої Справедливості. Я слухаю. Хто вимагає безстороннього і справедливого рішення?
Усі мимоволі відступили назад, і навіть начальник поліції не насмілився перечити законам Кордильєр.
— Серед вас є жінка, — продовжував Сліпий Розбійник. — Нехай вона говорить перша. Усі смертні — і чоловіки, й жінки — . мають якусь провинність або принаймні їх у чомусь звинувачують.
Генрі і Френк хотіли було стримати Леонсію, але вона, усміхнувшись кожному з них, подивилася на Справедливого суддю і дзвінко і чітко вимовила:
— Я винна лише в тім, що допомогла своєму нареченому уникнути страти за убивство, якого він не скоїв.
— Я вислухав тебе, — сказав Сліпий Розбійник. — Підійди до мене.
Люди в рясах підвели Леонсію до сліпого і змусили опуститися перед ним на коліна; обоє закоханих у неї Моргани з хвилюванням стежили за кожним її рухом. Метиска поклала руку старого на голову Леонсії. З хвилину в печері панувало урочисте мовчання — пальці сліпого лежали на чолі Леонсії, прощупуючи биття пульсу на її скронях. Потім він зняв руку і, відкинувшись назад, став обмірковувати рішення.
— Устань, сеньйорито, — вимовив він. — У твоєму серці немає зла. Ти вільна… Хто ще благає Справедливості?
Френк негайно ступнув уперед;
— Я теж допоміг цій людині врятуватися від страти. Ми з ним родичі, хоча і далекі, маємо однакове прізвище.
Він теж опустився на коліна і відчув, як м’які пальці обережно ковзнули по його бровах і скронях, а потім намацали на зап’ясті пульс.
— Тут мені не все ясно, — сказав сліпий. — На душі у тебе не спокійно. Щось тривожить тебе.
Цієї миті пеон раптом вискочив уперед і без дозволу заговорив; почувши його голос, люди в рясах навіть здригнулися, немов той учинив богохульство.