Олекса казав, що тут не треба оДразу підняти маси, бо все буде наражено на неудачу; а от так, показувати власним прикладом, вести за собою не словом, а ділом — це може дати наслідки. Він виходив із глибокого знання місцевості й звичаїв, та вдачі люду, а я виходив із теоретичних міркувань, одірваних від живої дійсності.
Чим далі роздумував, тим більше переконувався, що Олекса прав. І тому, коли чув про напад Олекси ще на одного пана і ще на одного пана, а при тім отой доконечний, яскравий рефрен: «Але ж бо вставайте, люди. Вас багато, а панів мало. Женіть оту мерзу з вашої землі…» — якась навіть радість охоплювала отця Кралевича, чув у тім щось із себе.
— Так і каже? — питався кого-небудь із селян.
— А так, єгомостику, й каже. Де би не був — так говорить.
— А як ви думаєте, Дмитре, правильно говорить Довбуш чи ні?
Дмитро насторожується. Воно ніби чемні єгомость, ніби ще нікому злого не зробили, а втім… ліпше, як ліпше.
І Дмитро старається так сконструювати свою відповідь, щоб і відповісти і щоб нічого не сказати, а загалом покликатися на оголожну роботу і скоріше втекти. Отець Кралевич це бачить і йому обидно. Доки ж це так буде?
Впрочім не всі. Знаходилися сміливіші, які прямо одобряли лінію Довбуша. Навіть коли отець Кралевич ставив питання руба, чи вийде що з того, чи договориться Довбуш, аби дійсно повстали люди, — діставав часом відповідь:
— Усе може бути…
— Ну, а ви, от ви, тут, у Сапогові — чи встояли б? Чи пішли б на панів?
Це вже було вроді як занадто, й найсміливіші навіть огиналися відповідати прямо. Одні рачкували:
— Нам не треба… Ми, Богу дєкувати, пана маємо лагідного…
Другі затулялися за інших.
— Єк люде, так і ми.
— Ає, ає… Коби люде — та й…
— Ци ми гірші за людей…
З того всього переконувався отець Кралевич, уже помимо своїх теоретичних міркувань, а на живому житті, що Довбуш на вірній дорозі і що якби десь йому підняти хоч одне село — це може, чого доброго, розгорітися і в справжнє всенародне повстання.
Тоді ставало отцеві Кралевичу особливо скруко, що він так обидив Олексу. Тепер би закликати, перепросити, але як це зробити? Певної адреси своєї Олекса не лишив, літає собі орлиними перелетами від угорської границі аж до серця Поділля — і як ти його піймаєш?
Селяни — ті вміють якось знаходити його, коли їм треба, але селяни бояться отця Кралевича, й поручити їм таку місію батюшка не може. Зрештою, хто там кине господарство і піде ради доручення попа за десятки миль шукати вітра в полі… Треба чекати принагідності. Але якої? Щоби Олекса прийшов грабувати кого з сусідніх панів і, витерши руки після убийства, засів за стіл. Або, може, дочекатися, поки Олекса Довбуш прийде грабувати… отця Кралевича. Таже чути, он грабував же попів.
І чиста лінія думок отця Кралевича мутиться. Знов йому здається неможливим стосунок між розбійником і служителем вівтаря. Знов не знає, що буде робити, коли нараз, може, з власної ініціативи, в тій чи іншій ролі — як гість або як грабіжник — прийде Олекса Довбуш до Сапогова.
ebooksa