— Ні-і… Чи я не можу бути такий фактор, як і всякий інший?
— Ну добре. Пришли мені зараз такого чоловічка, щоби міг виконати певне доручення.
— Ой-вай, яке діло? Це пустякі А на яку справу? Сеймик розвалити? Пана якого побити?
— То вже не твоя річ.
— Чому не моя річ? Власне то є моя річ, бо я мушу знати, якого чоловіка вам привести, чи то підрядного, що на десятках ходить, чи то вояка, чи то холопа?
— Во-во… Щоб був холоп, але розумний. Або щоб похожий на хлопа. І щоб по-руськи вмів.
Сторгувалися. Шинкар пішов і за якийсь час привів досить підозрілого вигляду особистість, що була похожою скоріше на батяра міського, ніж на хлопа. Пан Кшивокольський оглядав і, видимо, щось обдумував.
— По-хлопському вмієш?
— Чому нє? — охрипло обзивалася особистість.
— Ано заговори до мене.
— А що би я гувурив? — перейшла особистість на «руську» мову, з утрируванням упираючи на деякі звуки.
— Та що хочеш? Ну… скаржся передо мною на погане хлопське життя.
Особистість чмихнула носом на таке чудернацьке завдання. Простіше було би, якби сказали зловити кого в темнім куті та набити добре або й ніж під ребро.
Впрочім, шинкар розсіяв сумніви.
— Ну, чому не кажеш? Панові то нащось треба, то й говори. Заробок завше є заробок.
Особистість аж почервоніла, таке от було надзвичайне предложения, але формула «заробок заёше є заробок» здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом:
— Ой, де-де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк-їм повів у понеділок у великодній ялов"ята на толоку… повів ялов"ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був-їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, шо в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі — таке… А він за волоссє… Та по плечьох — готаман ніби…
Панові Кшивокольському дуже подобалося. Видимо, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому виді, в якому уявляв її собі Кшивокольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться, — а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.
— Добре. Згода. Беру тебе з собою.
— Далеко?
ebooksa