Запеклі пияки збиралися докупи й вигадували всякі речі, що тільки зберегла їх пам"ять із гомеричних попойок їх дідів. Пан Злотніцький виніс якийсь особливий кубок.
— Панове бенефактори! Старожитна штука. Проше придивитися…
Обступили й розглядали. По кубку йшло три позолочених обручки зверху й на тих же місцях на вні.
— А що се має означати?
— А ось що. Наповняється кубок до країв. А ти маєш його вихилити одним духом аж по першу обручку. Ні краплі більше, ні краплі менше.
— А як не вцілиш?
— Повторюй, поки вцілиш.
— Ха-ха-ха!.. А як потрапиш?
— Маєш передишку, поки того самого не зроблять усі, хто пішов у круг.
— А тоді?
— А тоді на другу обручку, так само і на третю.
Витівка подобалася. Зібралося коло. Почалося вихиляння.
Пан Адам Рількавич сім разів ликав і все не міг попасти. Так і кинув, бо… почало виливатися назад.
Кубок перейшов до других рук.
А в іншім кутку попилий опасистий пан Михайло Ястшембський, староста козинський, ладився показати старопольську штуку. Ліг на тапчан, казав собі вставити лійку в рот й лити вино прямо з кварти.
А що було під силу батькам, то було зверх сили синів. Пан Ястшембський поперхнувся, зірвався, задихаючися, з тапчана. Лійка полетіла прямо в товпу, вдарила в лоба пана Барановського, вином забризкало всім фізіономії.
Хто регоче, хто лається. Пан Барановський узяв собі за образу гонору той факт, що дістав лійкою в лоб. Казав, що честь його опльовано, й шукав корабелі при поясі, забувши, що ще його батько, як сів на фільфарку та підпоясав корабелю, то так уже й не припасав більше ні він, ні його коханий син, оцей пан Барановський, що вмів тільки рахувати копи. В однім гурті йдуть в заклад… і п"ять із спеціальних пугарів, що в кожний влазить по півгарця. В другім, попустивши паси, дудлять прямо з коновок. А от зібралася купа дивитися на двох завзятих півнів, відомих на цілу околицю. Де вони зійдуться удвох, там завжди коло них гурма, бо справді є на що подивитися.
Пан Марек, завжди червоний, «як торунська цегла», тепер став аж синявий наче. Здавалося, кров от-от бризне з його набряклого обличчя. Маленькі вушка зовсім сховалися під фалдами обвислої шкіри, і він виглядав, як обтятий з вух татарський полонений.
Він схопив найбільшу тикву, що її ніхто й не займав через її об"єм, всадив туди голову й ликав так вино, аж великий кадук гелготів. Цим викликав свого противника, пана Амбрози, зробити так само.
Довкола реготалися:
ebooksa