— Та ци вже й зрадник?
— Він може зрадити не хоті чи. Дєдя запитат — де йдете? А він іскаже — от і готова зрада.
— А йк не скаже?
— Дєдя єнчий спосіб ізнайдет. Вже таки віт, шо не кажи.
— Уни хєтрі, війти.
А якийсь віковічний наймит оприділяє точніше:
— Я бих ніколи не брав на опришки тотих багацьких синів. Він ідет ув опришки з жиру та й ци хотічи, ци не хоті чи щохвиля може зрадити.
Так воно дійсно й вийшло. Штефан зрадив цілком не хотячи, а батько (війти — вни хєтрі) поробив з того потрібні висновки.
Дійсно вийшло все так по-особливому, кінці були так добре поховані, що ніхто нічого точно не міг сказати.
Штефан сам по собі був щирий хлопець і на зраду нездібний, але зрадив мимоволі, й сам навіть не помітив коли.
Він збирається йти. Батько намовляє зостатися відпочити. Штефан в простоті каже:
— Ой, не можу, дєдику, бо втаман казав, аби нам зазорєло при Солотвині.
Старий Онуфрак уже не затримував більше сина, але з одної сієї нещасливої фрази знав уже все. «Аби зазорєло при Солотвині» — що се означає? Ясно, що Довбуш іде на Богородчани, бо більше нікуди. Там дідичка каштелянова, дуже багата, здала все на управителя, а управитель люто поводиться з людьми.
І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, — можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш о тім у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.
В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів — ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.
Онуфрак знайшов можливість побачитись з тим Матлюком, оповів йому що треба. Матлюк згодився.
— Але дивиси, чоловіче! Йк-меш казати ті пані, звідки знаєш, то абис ісказав, хто тебе справив.
Матлюк обіцяє, а сам держить думку, що війт може й без нагороди обійтися, а краще буде задержати її для самого себе.
Іти треба кругової, щоб не наткнутися на опришків. Бо хоч вони ніби й нічого не можуть знати, але тот Довбуш, повідають, такий, що лиш сі подивить на чоловіка, а вже знає, йка в него гадка.
Все ж, очевидно, Матлюк прийшов раніше опришків, сказав, що треба, каштеляновій. Вона заахкала, засуєтилася. То хоче виїздити сама, аби з душею, то каже збирати коштовності й взагалі все цінніше. Слуги бігають, теж суєтяться. Збирають коштовності: що у сундуки, а що у всякі свої укромні місця. В суєті пані каштелянова не помітить, що пропало, а бідному чоловікові здасться. А тут уже скоро темніти почне. Пані тікає. Замість коштовностей забирає в суєті всяку чепуху. Словом таке…
ebooksa