Що робити? Може, сказати товаришам, щоби тікали зараз, щоб ішли зовсім убік, аби і здалеку не ступити на звичайну дорогу, якою хтось би думав, що можна було би йти з Богородчан.
А як нічого нема?
Може, сказати, як я випадково вимовив слово «Солотвина» й що мені показалося?
А як нічого нема?
Так бився з думками Штефан, як нараз вартові дали крайній сигнал тривоги. Сталося! Тепер ясно, що се батько. Більше нікому.
Так воно було в дійсності. Старий Онуфрак, виправивши Матлюка, тоді тільки сообразив, що пошився, властиво, у дурні. В кращому разі посланець забере собі всю нагороду, в гіршому, найгіршому разі — може замість каштеляновій зробити донос Довбушеві, сподіваючися, що сей ліпше винагородить. А тоді… і мороз ішов по шкурі старого війта.
Тепер треба ставити на банк. Десь в околиці, кажуть, перебуває ота волоська хоругов, що ганяється за Довбушем. Дати би їм знати.
Се вже така річ, що нікому доручити, — і війт хоче йти сам. Уже лагодиться, хоч знає, що се риск, великий риск, коли — в"їжджає оця волоська хоругов до села. Слава тобі, Господи.
Війт був у начальника й оповів йому, де зараз Довбуш і як його найкраще перестрінути.
— Я вже таки знаю, шо вни від Солотвина звернуть на Бабче… Не були би вни гуцули, єкби не схокіли йти полонинами замість дороги. На мій гонір вам кау — йдут на Бабче.
Начальник хоругви, молодий зухвалий офіцер-чужоземець слухав, поляскуючи себе нагаєм по халяві.
— А от ти й поведеш нас на оте своє Бабче.
— Я вас не поведу, бо я на уряді, але дам вам провідника.
В результаті сих балачок була несподівана поява волоської хоругви перед опришками на полонині.
З цією хоругвою опришки ніколи не могли витримати. Вона була висвічена, як регулярне військо, порушувалося за звуками трубки, й опришкам з їх примітивною командою: «Переймай!», «Забігай!» — трудно було встояти.
Зараз теж. Хлопці поховалися в кущі й відстрілювалися деякий час, але коли свист отамана розрішив утечу, всі порскнули — хто куди бачив.
Всі, окрім одного. Штефан сидів за кущем і відстрілювався. Баюрак, біжачи"мимо, крикнув:
— Кікай! Чо сидиш? — Але Штефан тільки махнув рукою.
Стріляв, поки міг. Коли його оточили волохи, він, ранений, кинувся на них із рогатиною, і його було розсічено шаблями на шматки.
Ніхто, окрім волохів, не скористався із того богородчанського походу. Опришки покидали всю здобич. Старий Онуфрак не дістав нічого, а тільки вбито йому сина — тоді тільки зрозумів війт, що посилав волохів не на кого, як на рідного сина. Се на нього так вплинуло, що він хотів зректися отаманства, але страх перед Довбушем задержав його на уряді, бо як-не-як малася якась охорона.
ebooksa