Відшукав той погляд Дзвінчука у товпі й придавив його до землі. Не міг того винести Штефан і сховався за людей.
Єгомостя свердлували судові запити. їх мав би задавати Дзвінчук, але що ж, коли він не хоче. Батюшка й сам боїться, але занадто вже хочеться, щоб там, у Станіславі, сказали: от хто знає усі правила.
Перехрестився він бистро кілька разів і бочком, бочком підійшов до Олекси.
— Що ти мав за справу… що ти мав за рацію на життя Дзвінчука Штефана й на його дім находити?.. Чи тебе хто намовив до того…
Олекса згірдно поглянув на священнослужителя, що мішається не в своє діло. Міг би не відповідати зовсім, але з ґречності до сану відповів твердо:
— Ци намовляв, ци ні, а така мені смеркь прийшла.
Піп і ще щось хотів питатися з судового порядку, але дяк смикнув його за реверенду. Це був старий гуцул з потомственої сім"ї одвічних дяків.
— Занехайте тото, отче! — досить голосно сказав він. — Ви би краще, шо належит до крискенцької душі…
Піп схаменувся. Справді, личило би більше виступити в своїй власній ролі. Тому спокійнішим уже голосом, ніби урядово, запитав:
— Потребуєш сповіді й прагнеш прийняти найсвятіший сакрамент?
Пролинула перед очима Олекси та пам"ятна ніч, коли так урочисто, з таким глибоким почуттям причащав його отець Коалевич в сапогівській церкві темною ніччю. І розгрішив від усіх минулих і будущих гріхів, поповнених ради свободи рідного люду.
Олексі стало легко від тої згадки. Може, не всі гріхи були простимі, може, не одне й таке зробилося, чого не розгрішив би й отець Кралевич, але най… гуртом обрахуємоси. Там і отець Кралевич буде, і Злотніцький із жінков і дитинов, і Д і душко, і всі… Там поговоримо. А цему попикові клишоногому нема що коло мене робити.
І Довбуш Олекса ізрік отакі слова:
— Сповідав-сми-си й законював-сми-си в той час, у котрий поступав-сми на. цесу дорогу. Бирше не потрібую[25] Сильно сказав оце Олекса Довбуш. Відступився в страху попик. Уперше в житті чув він такі слова. Який же сміливий сей Довбуш, коли йде в таку путь і сам, без Бога.
І всяке хотіло чогось від цієї сили. Он якась вертлява юрка фігурка виховзнулася з товпи.
— Пане ватажку… пане ватажку, — і норовила так, щоби мало хто чув. — А ци не сказали би ви, де ваші скарби? Чомунь мают пусто-дурно в землі гнити? Може бе-сте, сказали, а де… В котрім місці… А я би за вашу душу пацєж змовив…
І тремтіла дрібненька душа. Насмілився, аж вухом нахилився над самі вуста Довбуша, але уста ті були замкнені.
Перед очима Довбуша проповзли ті ночі темні, коли, ховаючися від усіх, прокрадаючися, ішов до відлюдних, самому йому відомих печер, відсував якісь плити і клав там заповідні бордюжки… Навіщо так робив? Не знав… Усі так роблять…
Життя здавалося довгим-довгим. Ще тисячу разів прийдеш сюди здоровий, сильний і забереш. А життя от перервалося несподівано. Виходить, рабував і клав, і в пам"яті держав усього лиш по те, щоби передати оцій миршавій фігурці… Неварт.
А той нетерпеливився: а той тремтів… і ждав… і шепотів, шепотів:
ebooksa