Але не кинули й вели, тягнучи, щоб поспішав. А у нього вже ноги плуталися і не міг іти. Пес Дзвінчуків ішов за ними і тявкав безперестанно.
Штефан чув це гавкання, що віддалялося, й насмілився вбігти до хати, але вже було темно, й нічого не міг розглянути.
Боячися, що опришків ще багато сидить у лісі, Штефан вирвав заднє вікно й вискочив туди. За ним мати вилізла незграбно, хлипаючи, але боячись заплакати голосно. Виліз і батько. Зосталася сама жінка. Зрештою про неї не дуже дбано.
Старі Дзвінчуки сховалися в кущі. Штефан побіг до села чи, властиво, до найближчої хати. Стукав, стукав, не міг достукатися. Кутюги гавкали, аж переривалися — а ніхто не виходив. Штефанові здається, що то умисне, що ґазди дома, лиш не хочуть наражати собі Довбуша.
Побіг до другої хати. Там йому сказали, що всі мужчини на панській кошениці, там, мабуть, і заночували.
— І економ там, — чомусь додали.
А Штефанові здається, що це не дурно, що це натяк: іди, мовляв, одразу до гайдука, бо з селян ніхто з тобою зв"язуватися не буде.
Штефанові стало дуже страшно. Він бачив, як батько і мати ховалися в кущі,— мотнувся в кущі.
Присів. Серце билося невиносно. Мацав пістолі нервовим рухом — чи тут. Набити б…
А як набіжать гурмою, побачать кущі? Не треба бути дуже мудрому, аби догадатися, що він, Дзвінчук, тут, у кущах… Кинуться… знайдуть… Ні, краще на людях.
Вискочив із кущів і біг у напрямі до села. Але лякався дуже великого відкритого простору, повертав назад і знову пірнав у кущі.
Так метався кілька разів, не знаючи, що з собою почати. Але нараз згадав щось і побіг до всіх скорбящих радості — до корчми.
Як він не придумав раніше? Таже там можуть ночувати люди. Багато-багато людей там ночують. Серед них забігти, лягти між ними й заховатися, вкритися сардаком, щоб ніхто не впізнав. Побіг, прихиляючись й стараючися зробити свою фігуру найменше помітною.
У корчмі людей не було жодних, тільки троє вартових, що ото їх придав пан корчмареві, маючи на увазі такі скрутні часи.
— Бійтеси Бога! — кричить Штефан. — Ідіт ід"мені, бо мене напали опришки.
Люди відповідали, що вони б раді, але їм же звелено вартувати корчму, а не Штефана Дзвінчука. Отже, бояться якби не відповісти.
Вискочив сам орендатор. Він чуйно почав тепер спати. Пани орендарі… То колись завалювалися з вухами в бебехи й спали аж до пізнього рання. Тепер не заспиш.
Вискочив, бо вже через двері зрозумів, у чому річ. Лаявся, бризкав слиною, кричав, грозив… Йому здавалося, що вартові учнуть момент і скористаються з можливості кинути корчму.
Штефан не міг дослухати до кінця, страх його гнав. Побіг селом і ковтав до кожної хати. Побіг до церкви й хотів бити в дзвони, але сторож його схопив за руки.
— Може, ше нічо й нема, а ти усіх скорнєєш. Штефан просив дати знати єгомостеві, а сам побіг, побіг іще в пароксизмі страху, аби далі, далі від своєї хати.
ebooksa