В"ється плай поміж скалами. Тягне вогкістю з лісу. Десь цоркотить струмок. Довгим, нескінченним зигзагом повторяється якесь вориння. Підійдеш до нього — царинка світло-зелена, вся процілована послі дні ми відгомонами догоряючого неба. Очі йдуть далеко-далеко по ній, аж поки не упруться в темну глибінь дальніх лісів. Трошки підіймеш повіки — і сині верхи, верхи, верхи… Незчислимі, в безконечнім ряді. А ще вище очі підіймеш — незглибиме склепіння глибокого, бездонного неба. Окрило своїм омофором і благословляє.
А доокола так тихо, так глибоко тихо.
І розплистися хочеться в сім безмірі величності, злитися воєдино з красою і дякувати, дякувати зі слізьми, що існує вона і я в ній.
Я пішов попри Гердліччин будинок глибоко потоком. Ні душі, ні звуку. Вистане кремениста скала, перекидається то на той, то на той бік потоку, і чомусь кожний крок по ній будить радість життя.
Вертаю над Черемош уже пізно. Заходжу ночувати до якоїсь корчми, але не спиться. А до того ще вночі приходили під двері якісь люди, стукали в шиби, корчмар виходив у патинках, шепотівся щось — от зовсім мовби контрабандисти або злодії.
А рано-ранесенько встав і любувався, як сходить сонце, починає освітлювати стебненські верхи.
Два Черемоші сходяться тут — примітне місце. Історичне. Он на тім боці православна Буковина. Маленька смужка води — й інші порядки, інший світ, інші відносини.
Сів змалювати місце спливу двох Черемошів, але так змерз, що довго потім бігав по ковбках, аби хоч трохи нагрітися.
Пора! Іду мостом. Дорога «галицьким боком» досить добра; вориння з якимись надзвичайно високими колами. Гарно йти!.. Десь треба скрутити на стежку вгору до Юрі пікової хати, але де, не знаю.
Іду — і чомусь усе мені дає настрій. Це ж не є жадна «історія»: от якихось 50 літ тому жив собі поліціант у Стебнях, а от чомусь те ж саме відчуваю, що і бродячи по руїнах древнього замку. Щось відбувалося от на сій дорозі, на сих безжурних царинках, під поглядом мовчазних верхів. Жили і терпіли люди, і десь отут, невидимо, але чутно, отут, по оцих стежках і царинках, розсипані німі символи їхнього терпіння. Коби лиш уміти відчитати.
Іде якийсь гуцул. Старий уже, а йде так жваво; ще й теркілу не малу на плечах має. Питаюся, де Юріщин оседок. Деякий час, ледве поспіваючи кроком, іду за стареньким.
— Маєте вже роки. Може-сте й того Юрішка сами виділи коли?
— А чіму ні?
— Ци рослий був чоловік?
— Не сказати. Лиш кулак мав такий, от єк би голова. Та йк ждепнет тим кулаком, то відразу десіть свічок си засвітит у вочах.
От і стежка направо та д"горі. Широка. Багато, відай, по ній ходжено. Йду — і все мені здається тут незвичайним. Може, от до цеї смереки в смертельнім одчаю притулялося людське тіло, сльози з моцних очей витискалися. А ночами збігала цим широким плаєм хижа банда Юрішкових пушкарів, летячи на якийсь кривавий пир.
Царинка. Сидять гуцули, гуцулки. Тільки молодий усе нарід. Але, може, що й скажуть. Підсідаю.
Два легіні щось собі заходять. Один озирає уважно цапі ну. На всі боки обертає, мало зубом не пробує і нарешті заявляє, що се цапі на його. Пропала десь на тамтім тижні і от…
Другий перечить… Приводить цілу генеалогію цапіни, хвилюється.
— Ти можеш божити? Божив би-с? Божив?
ebooksa