— Таких, єк ти?
— Таких, єк я.
— А де вни?
— Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу.
— Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали?
— Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід вам дістати?
Пастух усміхнувся.
— А єк ти туди зліз, так і назад…
Ясно було, що з землі сюди ще можна було стрибнути, але звідси назад на землю — то вже годі.
— А ти не скалічивси, єк скакав?
— Здає ми си, шо ні. Лиш обдер-сми зі шкіри ногу, ади, кров чюрит.
— То байка. Зліаай, сарако, вниз. Лиш там мочєр, то дивиси, де сухіше. І йти гет, у мою праву руку утуда. Там є вихід. І я туда надійду.
Олекса поліз униз. Там було темно і вогко. Нога грузла в холодній грязюці, а де її поставити на сухе місце — не було видно. Часом загрузав Олекса так, що ледве витягав ноги. Що й без того його туалет був не першорядної свіжості, а тепер овшім. Пару разів зачепився за невидиме суччя під ногами і впав. Тож коли виліз на світло, було на що подивитися. Старий вівчар лиш головою похитав.
— Єк же ви суда си ізнайшли?
Олекса розповів, як умів. Пастух тільки хекав слухаючи.
— Шо то є дурне, — оприділив потім. — Таже ми, гірські люде, вік наш, сказати, ту проводимо, але тих трох порогів не знаємо, а ви, молодєки, хтіли ізнайти… Є гроші, є, слова нема, лиш гляба їх дістати. Три нни, кажеш, биндили… Могли би-сьте й три тижні блукати і все по однім місці. Бо то й таке буває. Ходит-ходит чоловік, му си здає, ніби гет далеко увійшов — а він докола їдної кечери си крутит. Шіськє ваше, шо ше трафили на полонину, бо могли би й смерті пожити.
— Медвідь?
— Ни конче медвідь — вепер.
Олекса відхитнувся.
— А ту й вепрі є?
ebooksa