Олекса Довбуш. Оповідання

Так-от, вибравши після вказівок «кєми» двох щасливих людей, з ними треба зробити «живу ватру». Жива ватра — це вогонь, здобутий предвічним способом тертя дерева об дерево. Ця ватра взагалі грає велику роль у гуцульськім побуті, а на полонині й поготів. Вона має магічне значення, й в моментах особливої важності все мусить фігурувати вона, а не звичайний вогонь із губки й кресала. Через десятки віків проніс гуцул пошану до того першого способу, яким уперше здобула людина вогонь на землі.

— Єк єс наклав тоту живу ватру, маєш класти туда сліпе дерево. Ік вна перегорит, з него взєти дев"їть вугликів і кидати в ту воду з головиц, рахуючи назад.

Рахувати назад — це значить говорити — не дев"ять, не вісім, не сім і так далі — аж до одного. Всю цю процедуру проробити дев"ять разів, а тоді йти на струнки й покропити тою водою струнки. Мало того.

Сідай на сідець та мий тов водов кожді вівці ікру й перехресте. А шо зістане води — віднеси у таку скалу, де ніхто не може знайти, й там вилий…

Впрочім, можна цю воду зужити й інакше. Якщо хочеш своєму недругові «збавити молоко», то візьми й вилий цю воду «під его хитар». То вже йк маржина перейдет це місто — ого! Вже ніхто не зверне їй молока.

І слухають наші хлопці отої усеї розповіді й думають: які ж то тут, у горах, і пастухи ж мудрі…

XIV

Олексу відразу захопило полонинське життя. Все йому тут подобалося. І тихий шелест шуварів, коли вони ото зашелочуть, ніби мислять уголос, а о чім? Коби знати. І оці ботеї овець, що, мов хмарки легенькі, пересуваються по світлих тлах полонин. Он два пастухи зійшлися — далеко їх видко. «Наш» зіперся на свою гирлигу і стоїть у мальовничій позі; сардак трохи вітер одвіває. А той, воляр, далеко одставив від себе свою довгу трембіту й кінець її обіпер на землю. Олекса дивиться — а не знає, що то красиво. Не знає свідомістю — несвідомо очей одірвати не може. А на обрію отой Хом"як. Вже не сердиться більше на нього Олекса, що він не Говерла. Хмара біла повзе й зачіпається за гору, за саму вершину; хвильку затримується, потім повзе далі, але клапті її лишаються то там, то там і розтають, не знати де діваються. От іще зараз було щось, якийсь шматок білого серпанку, закривав якусь улоговину — і нема, нічого нема на тім місці. А ще хвилька — й на цілім Хом"яку ні одної хмариночки. Олекса дивиться — і усмішка застигає на його обличчі. Все тут його чарує, все вабить його очі.

Собаки… Он лежать кудлаті, здорові. На одну з них вівчар крикнув.

— Унене — дрейте-е…

Олекса вперше таке чує. Ватага запитати ніяково, як старшу людину. Питає потиху хлопців:

— Шо то він скричєв на кутюгу?

— Бо то пес волоський, по-нашому не розуміє, лиш по-волоськи.

— Чхалла! Чхалла! — кричить собі пастушок. Пес підіймає голову, але не розуміє, до чого тут така нестосовна команда.

А Олекса слухає — і знов усміх застигає на його обличчі. Все тут нове, прекрасне. Жив би та й жив тут і додому б не вертався. А ще хлопці так поетично вміють говорити. Може, при ближчім розгляді особливого нічого в тих хлоп"ячих оповіданнях не було, але Олексі то подобається, і він слухає залюбки.

— Наша полонина — то найкраща в світі. Велика, красна. Маржини багато: воли, корови, коні, кози, вівці, свині… Се наш ботей. Нас трьох до него. А таких ботеїв у нас штири. Оден вівчєр даєси на сотку — тож собі зрахуй тепер, кіко у нас овец самих.

Ні Олекса, ні тим більше пастухи не могли того зрахувати і вкладати то все в одно поняття — багато. Мати чогось багато… це так підіймає. Олексі рідко доводилося в житті переживати це почуття, бо у його дєді ніколи не було багато, окрім хіба злиднів. Але часом як привезуть дєдя хмизу з лісу — дозволить пан назбирати на топливо — то Олекса, бувало, вийде та й любується: так йому чомусь мило поглянути, що от багато хворосту. Тепер вія знаходився серед дійсного багатства. Правда, воно було не йото, але мимо того яскравість отого почуття для Олекси не зменшилася. Він відчував обильність колективу, як свою власну. Тому розумів і гордість пастушків оцих, що так захоплено оповідали про велику кількість овець, кіз, корів на «їхній» полонині, хоч із тої скотини «їхнього» не було й одного хвоста.

«Ає… Наша полонина до всього». То є полонина лише для овець або лише для коней, бо тверда трава, швари високі, острі, «зарубуют єзик худобині, то там би вже маржини не пас. У худоби «зик мнєкий, а у конє — твердий, не боїтси остий».

Особливо ж вихвалювали пастушки свого ватага. Після їх слів то була якась надзвичайна істота.

— Такого другого нема на всі гори ватага, йк наш. Він усе знає… Нема нічого на світі, аби він не знав…

Був колись у царській Росії міністр Канцрін. Так він казав про себе: «Я все знаю. Я навіть не знаю того, чого я не знаю». Невже на полонинах гуцульських знайшовся двійник царського міністра в особі ватага? В усякому разі, молодим пастухам їх ватаг імпонував, і то сильно. «Таже він, рахувати, усі гори і полонини знає».