— А теперенька будемо робити бриндзю. Наша бриндзя, видиш, з самого овечого молока, та й вна сита. А де мішєют до овечого молока шє казєчого, тото вже бриндзя вутліша май.
Ватаг краяв ножем будзи, дав і Олексі ніж. Будзів було багато, вони були справді тверді, отже, доводилося добре надавлювати. Покраяні шматки ватаг покидав до путини й добре посолив. Потім узяв брай і весело ним махнув.
— Ано-ко шє цеї.
Брай — то грубий буковий кіл, з одного боку обтесаний гладко, а з другого — гранчастий, та ще й з надрізами. Ватаг почав сильно і з розмахом бити спочатку отим гранчастим кінцем. Це розбивав тверду шкіру на будзах.
Розбивши, перевернув брая й почав бити вже гладким кінцем. Бив довго і сильно. Піт виступив йому рясними краплями на чолі. Нащо сильна людина, а видимо, втомився. Став.
— Хе-х, сараки… Єк їсти, то така бриндзя добра, а єк робити, ой…
— Дайте-ко лиш я трохє.
Ватаг посміхнувся й передав брая Олексі. Олекса завжди вважав себе дуже сильним. Серед хлопців, то не було в Печеніжині дужчого. І от тепер, працюючи браєм, побачив, що його сили тут замало. Через п"ять хвилин він уже відчув, що мускули його втомилися.
Густе, в"язке тісто схоплювало брай, мов залізними кліщами, й не пускало. Коли Олекса підіймав того брая, за ним тяглися густі пасма, наче не хотіли розстатися. Олекса розривав їх, плутав, але вони рвалися не всі й, шльопнувши назад у масу, з"єднувалися наново з товаришами, знову обхоплювали брай, знову тягли, не пускали.
Правда, Олекса міг би не так сильно бити, не так глибоко загружувати брай у масу, але він не хотів. Він хотів цілком так, як ватаг. Втомився. Вже не так рвав будз, вже не так розмахував, але признатися було сором. Хіба тільки спитати: «А чи довго ще бити?» Не спитав і того. Та що ж, коли сей ватаг усе знає — і от дає відповідь навіть на невисловлене питання.
— Докив не ймеси. Єк стане така, мов тісто на калачь, що відстає і від путини, і від брая, — отогди вже бриндзя.
— Ано-ко дай-ко, сарако, ще я. Вже-сми припочів троха, — сказав по хвилині.
Не сказав нічого, не посміявся з хлопця, не дав і знака, що помітив збезсилення і втому. Олекса це оцінив. Для видимості вдарив іще останками сил разів зо три дуже і, задержуючи переривисте дихання, передав брай ватагові.
Велике поліно засвистіло, задудніло у дужих руках. Тісто все ворушилося й пищало. Вже шмаття не сміло так нахабно виснути на браї й тягтися вверх. Коли й спробувало, то ватаг непомітним поворотом брая скидав його геть і приводив до покірності.
І тісто упокорилося. Вже не чіпляється, не в"язне, а смиренною масою зостається на дні й дозволяє себе бити скільки угодно.
Мабуть, і з усякими масами так. «Заяц, ежели ж его долго бить, — спички может зажигать».
Останній удар — готова бринза. Вона, як масло. Гостро пахне.
— Хтос ме споживати, лиш не знати хто, — каже ватаг. Як і всі працівники, він не знає, хто користатиме з його праці.
— Ано-ко, Оле, подай оту бербеничку.
Це спеціальні бринзенки, міртуків на дванадцять-чотирнадцять. До звичайної бербениці пішло би й двадцять п"ять. Ватаг набиває сумлінно, і сам це підкреслює:
ebooksa