Олекса Довбуш. Оповідання

Ось і застайка. У Лукєна зроблено по-господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з"єднано поперечним відблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак.

— Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.

Підпливти, може, обитатель застайки і не підпливе, але що перший-ліпший дощ промочить його «лушку», то се факт.

— Ано-ко, дє ту мої друвце?..

У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.

І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.

— Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту-о. Бо мені вставати.

— Я устану! — з готовністю предложив Олекса. — Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб"ю.

— Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?

Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є, і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхався своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»

XVII

Взагалі Лукєн — то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя.

— Пастух, що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить — а то вно, чєлідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.

І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.

— А йк уже став великий, мали го жєнити — тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.

Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивитси вгору — а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.

Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают — а писати вже ніде. То дідько по-шевськи — зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько посилувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…

Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства.

Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова.

— …Господи, заступи, Господи, заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припаду злого на полонинах, на бутинах, на роботах, на кождім поступі.

Перше слово, перше прохання було — оборонити від панської корости. Так уже в"їлася вона, та панська короста.