— Єк же тото?..
— А так. Сказав, шо не піде, та й конт.
— Тот, варе, такий…
— Ано, мемо видіти, шо з того буде.
Дивним дивом сі балачки не дійшли до корчми, отже, не знав за них Іцко, не знав таким чином і пан. Отже, відмова Олекси впала на двір несподівано. Коли Олекса заявив гайдукові, що вартувати не піде, той витріщив очі.
— Як то не підеш?
Для нього непослух панської волі був річчю немислимою. Вони там звикли у дворі до думки, що найменше слово пана — закон, і почути від якогось гуцула «не піду», «не хочу», «не послухаюся», це було все одно що запротестувати проти грому небесного — не бий мене.
Гайдук ще раз спитав:
— То не підеш?
— Не піду.
— Так і панові сказати?
— І панові так іскажи.
Гайдук не пішов, а побіг. Ніс же сенсацію. По дорозі кого не стрічав, то всякому пояснював, чому він так біжить і що сталося. У дворі ця вістка зробила враження вибуху бомби. Двірня стовпилася вся і стояли так, з цікавістю чекаючи, що буде. З одного боку авторитет пана, а з другого — гуцульська завзятість. Хто подужає? Коли панові сказали, що якийсь Олекса відмовився йти на варту, — пан відразу спалахнув. Першим його криком хотіло бути старопольське: «Бий — забий…» Але згодом поміркувався.
— Хто це такий Олекса?
Коли довідався, що се той самий, що кожного року ходив на полонину на заробітки, сказав:
— О… Я так і знав. Не дурно я не хотів того. От на моє й вийшло. Набрався там опришківського духу — і роби тепер, що хочеш.
Розпорядився привести Олексу.
— А як не піде? — спитав хтось із гайдуків — і в тоні почулася зухвалість. Один-єдиний випадок непослуху вже будив дрімучі інстинкти навіть у гайдуків, і в тому зухвалому запиті звучало: «А що? Бачиш, що й тебе можна не слухати. Отже, будь обережніший. Сьогодні гуцул наплював тобі в жменю, а завтра це можемо зробити й ми всі…»
— Як не піде? Як він сміє не піти, коли пан кличе?
— А так. Візьме та й не схоче.
ebooksa